Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

трохи обмежував їхнє вільготне дитяче життя. Від діда нікуди не заховаєшся, не втечеш, нічого не приховаєш. Здавалося, він ніколи не спить, а вештається тайгою, мов казковий чаклун. «Лішак» – беззлобно називала старого дружина. І справді дід зовнішнім виглядом був схожий на лісовика: дрімучий, величезний, кудлатий, ходив особливо, широко, носками всередину, а крок м’який, ковзаючий, нечутний – так рись крадеться по сліду. Хоч і лячно з дідом, але цікаво. Щоправда, всезнайство старого хлопчаки не могли зрозуміти та пояснити, а одного разу випадково підслухавши розмову діда з бабусею, Макар зовсім заплутався. Розгубився…

– У кого він такий удався? Подивишся – весь у батька, обличчя в обличчя. І кісткою широкий, і міцненький не по літах. Справді, в нашому роді всі кремезні. Кволих нікого не пригадаю. За всіма статтями хлоп’я нашого козачого кореня-племені. Але живого не любить. Усяка живність йому впоперек. Не знає нутро жалю. Красу не йме…

– Малий ще, – заступилася Тарасівна. – До того ж, у місті ріс, а там, звісна річ, крім кішки, іншого звіра в очі не бачив. Виправиться з роками. Переросте.

– Сам знаю. Лише не збагну, що тепер із ним робити?! Я вже по-всякому пробував: і ласкою, і не помічав, і розповідав що до чого – тільки йому слова, як борона для тайги…

Майже нічого не зрозумів Макар із розмови дорослих, але образу і тугу відчув у голосі діда. Старий помовчав, потім, наче прочищаючи горло, відкашлявся і знову загудів:

– Ось учора знову дальній малинник витоптали. Сам господар з усією родиною такого не подужає. Не накоїть. А опісля дупло дятла спустошили. По стовбуру не піднятися, та й гілка, що відходить від модрини, зовсім тонка – не перебратися. Так вони, негідники, на мотузці спустилися.

– А може, не вони? – заступилася бабуся. Онука сіпонуло від її слів. Можна подумати, діда не знає.

– Вони, Тарасівно, вони! А птаха досі знемагає, місця не знаходить. Піди до малинника – за версту почуєш: «крі-крі», а потім жалібно-тужливо зі скиглінням – «клюе-е». Вони, баламути, вони. Я їх наскрозь видю! Мабуть, Макарчина витівка!

«А ось і ні! А ось і ні!» – від радості ледве не закричав уголос Макар, стоячи за дверима. Він тільки знайшов дупло, а видрав Льонько. Макар ще сперечався, мовляв, ні по стовбуру, ні по гілці не дістатися, але друг зміг. Щоправда, спускаючись по мотузці, порвав штани об сучок і обідрав коліна.

Увесь ранок Макар нетерпляче бродив біля дверей хатинки, де спали Льонько з матір’ю. Не встигла вона вийти за двері, Макар увірвався до друга і під секретом розповів про підслухану розмову, а найголовніше, що дід може бачити наскрізь.

– І брешеш ти все, – потираючи заспані очі, незадоволено буркотів Льонько.

– Мошкара заїсть – не брешу, – присягався Макар ними ж вигаданою клятвою. – Я в сінцях цвяхи шукав для самокату. Чую, дід із бабусею на ґанку розмовляють. Мені не до них, лише б не почули. Знаєш, як дід про малинник розповідає. І все, як було. Наче піддивлявся. Потім про дупло згадав. Сварився, сварився. Потім каже: «Я їх, баламутів, наскрізь видю!»

– Так уже і наскрізь, – засміявся Льонько.

– О-о-о-й, брешу. Не наскрізь – наскрозь, сказав дід.

– А може, і ми зможемо?! – перебив друг. – Мати, коли купала останній раз, усе примовляла: «І де тебе носить днями? Подивись на себе, світишся». Давай оглянемо один одного, може, щось і побачимо?

– Це-е можна, – не поспішаючи, як дід, погодився Макар. – А де?

– За сарай пішли.

– Комар заїсть.

– Тоді гайда на сінник, – запропонував Льонько. – Там ніхто не заважатиме, а сюди мамка, коли захоче, зайде.

Він натягнув штани, взув сандалі й одягнув сорочку. Товариші вистрибнули через вікно на двір. Визирнули з-за рогу. Бабуся поспішала з відрами до поросятка. Діти нетерпляче тупцювали за рогом, але стара довго не виходила. З напіввідчинених дверей хліва чувся ласкавий голос і сите рохкання Васьки, мукання Зірки. Нарешті бабуся повернулася в хату, але біля сараю дітей гукнув дід:

– Чаво, баламути, з раннього ранку на сінник?

– Та ні… Ми тільки, – розгубилися діти. Звідки раптом з’явився Лішак, вони не помітили, та й незрозуміло, як довідався про сінник.

– Гаразд-гаразд. Виправдовуватися будете опісля. А зараз швидко в горницю. Давно час снідати.

Довелося повертатися. Хлопці ледве дочекалися закінчення трапези і, не допивши молоко, вислизнули з-за столу.

– З вогнем не бешкетуйте, – нагадав старий навздогін хлопчачим спинам. – Як мовиться, стережися лиха, доки його немає.

Забравшись по драбині на сінник, діти роздяглися й почали оглядати один одного.

– Ну як? – втягуючи живіт, шепотів Макар.

– Темно, – друг витріщав очі, але розгледів тільки густі подряпини на шкірі.

– Ти хліб… Хлібець бачиш?

– Який хліб? – Льонько молоснув кулаком товариша в живіт.

– Кажу – дивись хліб. Він чорний. Тут зир. Тута. – Макар потер під грудьми. – Я наприкінці сніданку кусень проковтнув. Здоровенний кусень! Не жував. Ледве не удавився. Он тута стоїть.

– Лішак завжди на світло дивиться. Та ще до сонця намагається поставити, – невпевнено шепотів Льонько, повертаючи товариша за плечі з боку в бік. – Сірники б дістати.

– Чого придумав! Де ти тепер сірники візьмеш. Війна. До того ж забув, що дід навздогін сказав? Довідається, що палили, – кресало забере, – зашепотів Макар у самісіньке вухо друга. – І про малинник знає! І про дупло!