Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

І про мотузку! Пам’ятаєш, дід учора тільки з району приїхав. А мотузку ми позавчора на місце поклали. Тихо поклали.

– А якщо Лішак зовсім не їздив? – Хлопчина аж присів від здогадки. – Дорослі тільки кажуть, що не можна обдурювати, а самі…

– Ні-і-і, дід не бреше, – із впевненістю перебив Макар. – То інші дорослі, а дід не буде ні піддивлятися, ні тим паче брехати. І потім – дід схибив: сказав, що дерти гніздо моя, розумієш, моя витівка…

– А що, якщо мати не зовсім доросла? – висловив припущення Льонько. – І мої дід із бабусею не брехали.

Ще довго сидячи в запашному сіні, сперечалися друзі про ступінь дорослості батьків, але так і не дійшли згоди. Лише в одному збіглися думки: якщо старий відрізнить, хто з них яку гілку зламає, – тож його не провести.

Діти наввипередки спустилися із сінника й кинулися до найближчого куща. Зламавши по кілька гілок, стерли сліди, щоб не розпізнав, хто де стояв, потім, хитро посміхаючись, попрямували в хату по старого.

Усі поломи дід угадав. Щоправда, на одній гілці хлопці засперечалися. Тайговик стояв мовчки, не втручаючись, доки діти самі не переконалися, що він правий.

– Ну як, діду? Як ти довідався? – усе випитував онук, придивляючись до зламаної гілки куща то з одного боку, то з іншого.

– А чого тут мудрованого, – ледве посміхаючись, задоволено басив старий. – Ви ж розписки самі позалишали – он вони на кожному зламі.

– Так вони всі однакові.

– Однакові. – Федір Корнійович потріпав хлоп’ячі голови. – Відшмагати б вас однаково, щоб дерево даремно не переводили. Чого придумали, баламути. Старого катувати! Однакові! Не кажу про листя – хвоя на сосні навіть і та різна.

Дідові слова були незрозумілі, як і загадковий ведмежий кут. Про які розписки той мовить, якщо вони й писати ще не вміють? А вже на сосні голки й поготів усі однакові, хіба що яка довша або коротша. Старий пішов. Друзі ще довго залишалися біля зломів куща, губилися в здогадах, поглядали один на одного, на хвою та на понівечені гілки…

Лише потім, подорослішавши, Макар відгадав секрет діда, хоча ніякого секрету не було. Все виявилося простіше простого: Льонько – лівша, і злам у нього в інший бік.

4

Час летів. Осінь, зима. Не встигли озирнутися – знову настали теплі дні, а наступний рік пронісся швидше від попереднього. Кінець весни. Ще ніколи друзі не заходили так далеко в тайгу. Підйом по джерелу захаращували завали, колючі зарості, драговина – далі, здавалося, шляху немає; тут може жити тільки лісовик. Мандрівники усе йшли і йшли вгору по джерелу, доки шлях не перегородило повалене дерево. Воно містком перекинулося з одного берега джерела на інший, високий, який не затоплювала навіть повінь… Тут біля вивертня, під заростями, хлопці натрапили на нору, куди рудою кулею вкотилося лисеня. Довго вичікували майбутні мисливці, ховаючись із підвітряного боку, але свого дочекалися. У темряві нори спочатку заблищав вологий ніс, потім запалахкотіли зеленню очі. Маленьке, ще зовсім цуценя, лисенятко швидше виповзало, ніж виходило з тісної нори, смішно і тривожно вертячи на всі боки голівкою, без кінця принюхуючись, інколи від страху скалячись та мружачи очі. Незнайомий світ лякав усіляким шарудінням, величністю, різкими пахощами, але владно вабив до себе яскравістю барв і таємничою новизною…

Старий натрапив на хлопців, коли гнучкими, тонкими лозинами вони шмагали рудий клубочок. Звіря майже не рухалося, лише здригалося після кожного помаху і тихенько скавуліло. Раніше, що хлопчаки не накоїли б, старий ніколи не сварився, не підвищував голосу; лише похитував головою, дивився мовчки, і від цього німого погляду в дітей підгиналися коліна й паленіли вуха. Цього ж разу дід не стримався. Легенько відсунув Льонька, вихопив у Макара гілочку й вперезав онука. Удар прийшовся по плечу, тонкий кінець лозини лизнув щоку і розітнув шкіру.

– Шкуродер! – загримів старий.

– Ми помстилися! – не відчуваючи болю, виправдовувався криком малюк. Такого слова він ніколи не чув, але весь вигляд і голос діда промовистіше від удару свідчили про лють і гнів.

– Кому помстилися?! – не відводячи від онука допитливого погляду, перепитав дід. На Льонька він і не дивився, ніби той і не стояв поруч.

– Позавчора бабуня он як сварилася, коли лисиця поцупила курча. – Ледь стримуючи сльози, пояснював хлопчина. – Та й сам узимку скільки лисиць пристрелив. А це фашист! Маленький фашист, а фашистів треба…

– Пристрелив, пристрелив. Стріляють на полюванні, а фашистів на фронті б’ють… Худобина це! – відрізав мисливець і подивився колючо, без вибачення, потім хотів щось додати, але тільки простогнав тягуче: «Шма-а-гай, якщо фашист», – махнув безнадійно рукою, віддав лозину й, не сказавши жодного слова, пішов.

Дітлахи довго стояли на місці. Не знали, що робити? як учинити? як зрозуміти дідове «шмагай»? Ні, якось інакше треба сприймати слова старого…

– Поховаємо? – ледве чутно запропонував Льонько.

– Не знаю, – Макар перевернув рудий клубок. Лисеня заскавучало.

– Живучий! А якщо в нору, до мамки? – Хлопчина погладив долонею лисенятка і викинув лозину, з якою стояв, доки Лішак учив-вичитував друга.

– Пропаде. – Макар подивився в бік, куди пішов дід, наче в нього запитував поради, потім зняв сорочку, обережно загорнув лисенятко і поніс, не відчуваючи болю від укусів мошкари і комарні, що завзято працювали над оголеним тілом.

Понад місяць старий був похмурий, не розмовляв і не підпускав до себе онука; просто не помічав його, ніби той не існував – це ображало понад усе. А з Женькою і Льоньком Лішак розмовляв, відповідав на запитання, інколи навіть жартував; у такі хвилини Макарові