Chigozie Obioma - Рибалки

пожбурив манго так високо, що воно легко могло приземлитися в центрі міста за двадцять миль від нас. Це похитнуло землю під нашими ногами.

Ми притихли й заклякли, дивлячись на того чоловіка, поки Соломон не виступив наперед і не сказав:

— Бачите? Бачите, я вам казав. Хіба звичайна людина може таке робити? — він показав у напрямку, в якому зник манговий снаряд. — Цей чоловік лихий. Ходімо додому й облишмо його. Хіба ви не чули, що він убив свого брата, га? Що може бути гірше за людину, яка вбила власного брата? — Він узявся пальцями за вухо, як старші люди, що наставляють дитину. — Нам усім час додому, ходімо!

— Він має рацію, — сказав Ікенна, подумавши хвилинку. — Нам усім час додому. Вже пізно.

Ми рушили своєю дорогою, але щойно трохи відійшли, Абулу вибухнув реготом.

— Не звертайте уваги, — наполягав Соломон, ведучи нас геть. Усі пішли далі, але я не міг. Зненацька, через опис, який дав йому Соломон, я так злякався того чоловіка, що подумав, буцім він такий небезпечний, що будь-якої миті може стрибнути до нас і всіх повбивати. Я розвернувся, побачив, що він іде за нами, і мій страх розгорівся пожежею.

— Біжімо! — закричав я. — Він уб’є нас усіх!

— Ні, він не зможе, — сказав Ікенна і швидко розвернувся обличчям до божевільного. — Він бачить, що ми озброєні.

— Чим? — спитав Боджа.

— Риболовними гаками, — коротко відповів Ікенна. — Якщо він підійде ближче, ми роздеремо його тіло гаками, як ми вбиваємо рибу, і кинемо тіло у річку.

Ніби наляканий цією погрозою, шаленець зупинився й завмер, закривши обличчя долонями, мов маскою, і видаючи дивні звуки. Ми пішли далі й, пройшовши чималу відстань, почули, як хтось голосно вигукнув ім’я Ікенни. Ми одразу вражено заклякли на місці.

— Ікена, — знову покликав чийсь голос із йорубським акцентом, подовжуючи звук «і» й викидаючи другу «н» так, що ім’я звучало як «Ікена».

Ми збентежено озирнулися навколо, щоб побачити, хто це кличе, але Абулу був єдиною людиною в полі зору. Він стояв за кілька метрів від нас, склавши руки на грудях.

— Ікена, — голосно повторив Абулу й підступив до нас на крок.

— Не слухаймо його пророцтва. O le wu — це небезпечно, — загукав нам Соломон, і його йорубська мова загугнявилася від домішки діалекту Ойо. — Ходімо хутчіш додому, ходімо. — Він підштовхнув Ікенну вперед. — Недобре слухати пророцтва Абулу, Іке. Ходімо!

— Так, Іке, — сказав Кайоде. — Він від диявола, а ми християни.

Якусь мить ми всі чекали на Ікенну, чиї очі звернулися до божевільного. Не повернувши до нас голови, він вигукнув:

— Ні!

— Як ні? Хіба ти не знаєш Абулу? — спитав Соломон. Він схопив Ікенну за одяг, але Ікенна вирвався, залишивши в його руках шматок своєї старої футболки з малюнком курорту на Багамських островах.

— Дайте мені спокій, — сказав Ікенна. — Я нікуди не піду. Він кличе мене на ім’я. Він кличе мене на ім’я. Звідки він знає його? Чому він кличе мене?

— Може, він почув його від когось із нас, — сказав Соломон таким же наполегливим голосом, як Ікенна.

— Ні, не почув, — крикнув Ікенна. — Ні від кого він його не чув.

Щойно він це сказав, Абулу знову погукав — м’якшим, тихішим голосом:

— Ікена.

А тоді він здійняв руки вгору й вибухнув піснею, яку я чув, як співали люди з мого району, не знаючи, звідки вона взялася чи що означала, і вона називалася: «Сівач зелених рослин».

Ми всі трохи послухали його захоплений спів, навіть Соломон. А тоді, похитавши головою, Соломон підняв свою вудку, кинув на землю шматок футболки Ікенни й сказав:

— Ви з братами можете лишатися де хочете, але я йду звідси.

Соломон розвернувся, і Кайоде пішов за ним. Іґбафе, вочевидь вагаючись, зиркав то на нас, то на пару, що віддалялася. Тоді він повільно пішов геть, поки десь метрів через сто не зірвався на біг.

На той час, коли ті, що нас покинули, зникли з моїх очей, Абулу вже припинив співати і знову почав вигукувати ім’я Ікенни. Здавалося, що він вигукнув його вже втисячне, аж раптом його очі звернулися кудись угору, він підняв руки й заволав:

— Ікено, у день твоєї смерті ти станеш нерухомий, мов зв’язана пташка, — прокричав він, закривши долонями очі, щоб продемонструвати сліпоту.

— Ікено, ти станеш глухий, — сказав він і закрив обидва вуха долонями.

— Ікено, ти станеш скалічений, — сказав він і широко розставив ноги, склавши при цьому долоні в подобі релігійного прохання. Тоді він стукнув разом колінами й упав спиною на землю, ніби кістки в його ногах раптом переламалися.

— Твій язик визиратиме з рота, як у голодного звіра, і ніколи вже не повернеться до рота, — сказав він, висолопивши язика і відвернувши його на один бік.

— Ікено, ти здіймеш руки, щоб ухопитися за повітря, але не зможеш. Ікено, того дня ти розкриєш рота, щоб заговорити, — божевільний розкрив рота й голосно почав хапати ротом повітря, — агх, агх, — але слова застигнуть у твоєму горлі.

Поки він говорив, ревіння літака, що пролітав над нашими головами, спочатку перетворило його голос на надривне скиглення, а коли літак наблизився, шум проковтнув решту слів, як удав. Останнє, що ми почули, було:

— Ікено, ти попливеш червоною річкою, але ніколи вже не вийдеш із неї. Твоє життя… — ці слова ми вже ледве чули. Ревіння літака й голоси дітей, що вітали його криками по всьому району, заповнили повітря какофонною імлою. Абулу кинув шалений і збентежений погляд угору, а тоді, ніби розлютившись, він продовжив говорити голосніше, і звук літака перетворював його крик на легенький шепіт. Коли шум ущух, ми почули, як він сказав: — Ікено, ти помреш, як помирає півень.

Абулу затих, і його лице освітилося полегшенням. Тоді він ворухнув однією рукою в повітрі, ніби