Chigozie Obioma - Рибалки

з Ікенною, — казав тоді він, — тож не розтуляйте ротів». Ми погодилися й пообіцяли стерти це з пам’яті, провівши собі уявну лоботомію.

— Я спитала тебе, — сказала мати. — Якого Абулу ви зустріли? Причинного?

— Так, — пошепки підтвердив Обембе й кинув швидкий погляд на стіну, що відділяла нашу кімнату від кімнати старших братів, підозрюючи, що вони могли почути, як він видав їхню таємницю.

— Chi-neke! — скрикнула мати. Тоді вона знову повільно сіла на ліжко, тримаючи руки на голові. У тій дивній тиші вона посиділа з хвилинку, скриплячи зубами й цмокаючи.

— А тепер, — зненацька продовжила вона, — бігом кажіть, що сталося, коли ви його зустріли. Ти чув, Обембе? Я сказала, що питаю востаннє — що сталося на тій річці?

Обембе ще трохи повагався, надто наляканий, щоб почати говорити про те, що він уже частково видав своїм першим реченням. Але було запізно, бо мати вже почала схвильовано чекати і раптом твердо вперлася ногами в землю, ніби побачила хижака, що наближався до її отари, і вона, сокольнича, приготувалася до зустрічі з ним. Тому для Обембе стало неможливо опиратися, навіть якби він і хотів.

* * *

Трохи більш як за тиждень до того, як нас упіймала сусідка, ми з братами й рештою хлопців поверталися з Омі-Али, коли зустріли на піщаній стежці Абулу. Ми щойно завершили риболовлю і йшли додому, обговорюючи двох великих тиляпій, котрих упіймали за день (про одну з яких Ікенна завзято доводив, що то симфисодон), коли, дійшовши до галявинки, на якій стояло мангове дерево і Небесна церква, Кайоде закричав:

— Дивіться, тут, під деревом, лежить мрець! Мрець лежить! Мрець!

Ми всі одразу повернули голови до вказаного місця й побачили чоловіка на підстилці з падолисту під манговим деревом, а його голова лежала на подушці невеликої зламаної гілки, і досі вкритої листям. Манго різних розмірів і кольорів — жовті, зелені, червоні — і на різних стадіях розкладу лежали скрізь навколо нього. Деякі були розчавлені, а інші погнили там, де їх подзьобали птахи. Підошви чоловікових ніг, що лежали просто у нас на виду, були такі гидкі, що здавалися ногами спортсмена, по всій довжині яких вирізьбилися жилаві смуги, від чого вони скидалися на складну мапу, забарвлену пожухлим листям, що прилипло до кожної лінії.

— Це не мрець, він мугикає якусь пісеньку, — спокійно сказав Ікенна. — Він просто божевільний. Так поводяться божевільні.

Хоч я не чув мугикання раніше, після того як Ікенна вказав на нього, я теж його помітив.

— Ікенна правий, — сказав Соломон. — Це Абулу, скаженець, який бачить видіння. — А тоді, клацнувши пальцями, він додав: — Він мені огидний.

— А! — скрикнув Ікенна. — То це він?

— Це він — Абулу, — сказав Соломон.

— Я його навіть не впізнав, — сказав Ікенна.

Я глянув на причинного, котрого, як виявилося, Ікенна із Соломоном уже знали, але не міг пригадати, чи бачив його раніше. Вулицями Акуре тинялися незліченні божевільні, бездомні й жебраки, і в жодному з них не було нічого примітного чи характерного. Тому мені стало дивно, що у цього була не тільки явна особистість, а й ім’я — ім’я, яке люди знали. Поки ми дивилися на нього, божевільний підняв руки й дивно виставив їх у повітря з поважністю, що навіть вразила мене.

— Гляньте на це! — сказав Боджа.

Абулу тепер сидів, ніби приклеєний до землі, й дивився в далечінь.

— Облишмо його й ходімо далі, — сказав тоді Соломон. — Не говорімо до нього, а просто ходімо. Даймо йому спокій…

— Ні, ні, треба його трохи подіставати, — запропонував Боджа і пішов у бік того чоловіка. — Не можна йти просто так — це ж може бути весело. Слухайте, а що як ми його налякаємо і…

— Ні! — наполягав Соломон. — Чи ти здурів? Ти хіба не знаєш, що він лихий? Хіба ти не чув про нього?

Соломон ще не встиг договорити, коли шаленець раптом заревів від сміху. Це сполохало Боджу, і він хутко відступив і возз’єднався з рештою. Тоді Абулу акробатично скочив на ноги одним дивовижним стрибком. За мить він опустив руки по боках, узявся за стегна й упав назад у попередню позу, не поворухнувши жодною частиною тіла. Вражені цим гімнастичним номером, ми заплескали в долоні і схвально загукали.

— Він велетень-супермен! — закричав Кайоде, і решта зареготала.

Ми забули, що йшли додому, що темрява повільно вкривала горизонт і що наша мати скоро могла почати нас шукати. Той дивний чоловік захопив і розхвилював мене. Я приклав долоню до рота й сказав:

— Він як той лев!

— Ти все порівнюєш із тваринами, Бене, — сказав Ікенна, похитавши головою, ніби такі порівняння його дратували. — Ні на кого він не схожий, чуєш? Він звичайний божевільний. Божевільний.

Забувши все, я дивився на ту дивовижну істоту, поки не увібрав у пам’ять усі деталі. Чоловік з голови до ніг був убраний в грязюку. Коли він пружно підскочив і став на ноги, частина бруду піднялася разом із ним, а решта залишилася лежати шматками на землі. На його обличчі трохи нижче підборіддя виднівся свіжий рубець, а спина вкрилася шаром текучої маси плодів манго у розпалі стадії гниття. Його губи були сухі й потріскані. Волосся нечесане — воно стирчало завитками, роблячи його схожим на растафарійця. Його зуби, більшість яких були чорні, ніби обсмалені, нагадали мені про циган і артистів із цирку, що видихають вогонь з рота, і тому, думав я, мають обпалені зуби. Чоловік лежав перед нашими очима абсолютно голий, якщо не брати до уваги подертого уривка тканини, що вільно звисала з плеча до пояса. Лобкову ділянку тіла вкривала густа рослинність, з середини заростів якої звисав мотузкою венистий пеніс. Його ноги бугрилися тугими варикозними венами.

Кайоде підібрав манго й метнув його в бік Абулу, і той одразу, ніби чекаючи цього, спіймав манго в повітрі. Тримаючи фрукт, як якусь їдучу субстанцію, котру неможливо присилувати себе піднести ближче, він повільно звівся на ноги. З голосним пронизливим криком