Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами Волинь, і на половців), описує його з пишномовною піднесеністю:

Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур…

На авторитет Романа вказує те, що саме в його володіннях знайшов притулок вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський імператор Олексій III Ангел. У 1203 р. галицько-волинський князь, як оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В. М. Татіщев, нібито висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському, Володимиро-суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і Рязанському – пропонувалося запровадити майорат, тобто обов'язкову передачу княжого столу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно до князів-курфюрстів Німецької імперії, мусили обирати верховного київського правителя. Якою була б доля цього проекту (коли він насправді існував), сказати важко – у червні 1205 р. Роман, здійснюючи один з багатьох пограничних походів у Польщу, був разом з невеликим загоном раптово оточений і вбитий у бою.

Війни за "за галицьку спадщину".

Данило Галицький

Помираючи, Роман лишив двох малолітніх синів – чотирирічного Данила і дворічного Василька. Його вдова, княгиня Анна (гіпотетично – дочка візантійського імператора Ісаака II Ангела), заручившись підтримкою угорського короля Ендре II Арпада, була визнана боярами реґентшею при малолітньому Данилові, але втримати владу не змогла. Восени 1205 – навесні 1206 р. удільний белзький князь Олександр Всеволодович, племінник Романа, за допомогою краківського князя Лешка Білого зайняв місто Володимир, а в Галичі утвердилися сини Ігоря Чернігівського (героя "Слова о полку Ігоревім") Володимир, Роман і Святослав, котрі по матері доводилися онуками Ярославу Осмомислу, тобто могли законно претендувати на галицьку спадщину. Княгині Анні довелося утікати в Ляхи спершу з Галича, а далі й з Володимира. Відтак Данилове дитинство пройшло при дворі його дядька, угорського короля, а самій Анні з Васильком вдалося через деякий час повернутися на Волинь, щоправда не до Володимира, а до провінційного Белза.

Брати Ігоревичі, осівши в Галицькому князівстві, швидко увійшли в конфлікт зі свавільними галицькими боярами. Про гостроту протистояння свідчить те, що, подавляючи якусь змову, чернігівці ризикнули вдатися до репресій, під час яких за неясних обставин було вбито 500 бояр, а інші розбіглися – утекли до Угорщини. Саме тут під королівською протекцією мешкав малий Данило, тож галичани оголосили королеві про бажання повернути його на княжий стіл. Протягом 1210 р. з'єднані сили угорців і місцевої знаті взяли з боями Перемишль, Звенигород і Галич, і дев'ятилітній Данило був урочисто посаджений на престол, проте ненадовго: в сум'яттях заколоту 1213 р. один з наймогутніших галицьких бояр Володислав Кормильчич в'їхав у Галич і вокняжився, і сів на столі, а Данила відвезли до матері на Волинь. Князем на Русі міг бути тільки син князя, тож цей ексцес став прологом до нової колотнечі, в підсумку якої Ендре II передав галицьке княжіння своєму п'ятирічному синові Коломану (Кальману). За санкцією папи Кальман у 1217 р. був офіційно коронований на Королівство Галицьке. Опорою ж малолітнього короля мали стати проугорськи настроєні бояри на чолі з одним з найбагатших людей Галичини Судиславом.

Такий поворот подій здався небажаним краківському князю Лешкові Білому, котрий, як уже згадувалося, взяв під свій контроль розчленовану на дрібні уділи Волинь. Намагаючись позбутися надто сильного сусіда, Лешко звернувся до свого двоюрідного брата (по Олені Ростиславні), одного зі смоленських Мономаховичів Мстислава Удатного (Удалого),[25] який у той час княжив у Новгороді: "Ти брат мені єси. Піди і сядь у Галич!" Використавши перебування Ендре II у хрестовому поході, Мстислав 1219 р. вибив угорців з Галича.

У цих перипетіях безпосередні спадкоємці Романа Мстиславича, Данило і Василько, ролі ще не відігравали. Лешко Білий, який розпоряджався Волинню, помістив їх матір спершу в Белзі, пізніше в Бересті, а з 1213 р. – у маленькому Кам'янці над р. Горинню. Проте ні Романова вдова, ні юні княжичі не втрачали надії повернути батьківщину. Як каже літописець, вони, на Володимир приглядаючись, говорили: "Чи сяк, чи так, а буде Володимир наш з Божою поміччю". Певності додавало й те, що волинська знать, на відміну від галицької, залишалася вірною Романовичам, а Лешко Білий повівся стосовно племінників лояльно: у 1215 р., коли Данилові виповнилося 14 років, Лешко змусив Олександра Всеволодовича Белзького повернути княжичу батьківський стіл у Володимирі.

Впродовж наступних 15 років брати "збирали" батькову спадщину, діючи в тісній злагоді між собою і витримавши кілька воєн, до яких були втягнуті краківські, київські, чернігівські та пінські князі, аж врешті зуміли підпорядкувати собі втрачені уділи.

Коли в Галичі вокняжився Мстислав Удатний, Данило спробував увійти з ним у союз, одружившись 1219 р. на старшій Мстиславовій дочці Анні. Проте багато користі це не принесло, тим більше, що Мстислав за порадою могутнього галицького боярина Судислава у 1222 р. пошлюбив свою дочку Марію з молодшим сином Ендре II королевичем Ендре, і тоді ж передав йому в держання Перемишль. Це підштовхнуло до нових конфліктів, тож врешті Мстислав, остаточно заплутавшись і не почуваючи себе в Галичині впевнено, 1227 р. виїхав звідси назавжди. Від'їжджаючи, він заповідав галицький стіл не Данилові, а молодшому зятю – королевичу Ендре. Городяни, вороже настроєні проти іноплемінника, закликали 1230 р. на княжіння Данила. Після тривалих боїв, в яких союзниками волинців виступали загони мазовецького правителя Конрада і половці, місто вдалося здобути. Проте до закінчення війни було ще далеко. Тривожний проміжок 1230–1245 рр. літописець характеризує як наповнений многими заколотами, і великими обманами, і незчисленними битвами. Остаточна розв'язка цього виснажливого суперництва припала вже на післябатиєві часи. 17 серпня 1245 р. під м. Ярославом на р. Сян відбулася вирішальна битва, до якої виявилися втягнутими всі найближчі сусіди: угорці, половці, литовці (прислані Міндовгом), поляки. Ця битва, виграна Романовичами, підсумувавши сорокалітню боротьбу "за галицьку спадщину", стала ніби стартовою відміткою, з якої розпочиналося фінальне століття у житті княжої Русі – вже не Київської, а Галицько-Волинської.

* * *

Героєм-творцем Галицько-Волинської держави був, без сумніву, Данило Галицький, настільки ідеальний володар і правитель в очах літописця. Літопис наділяє його повним комплексом княжих чеснот: він не тільки мудрий і відважний, але й вродливий, пишний, щедрий. Втім, цей ореол вмотивований: Данилові вдалося здійснити два головні завдання правителя – встановити внутрішній мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. На довгі часи зійшли у тінь свавільні галицькі