Володимир Боніфатійович Антонович - Про козацькі часи на Україні

Захоплююча, яскрава розповідь про славетну історіюукраїнського козацтва: од витоків і до знищення російським царатом. Антонович Володимир Боніфатійович (18 (30) січня 1834, Махнівка - 21 березня 1908, Київ) - український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Володимир Антонович

Про козацькі часи на Україні

ПРО «ВИКЛАДИ ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИ НА УКРАЇНІ» ТА ПРО ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ ПРОФ. АНТОНОВИЧА

«Виклади про козацькі часи на Україні», в першому чернівецькому виданні озаглавлені невдало «Бесідами», виголосив покійний В. Антонович у Києві в академічному 1895-1896 році. Із огляду на часи, які переживала тоді російська Україна, ці виклади лиш через те, що відбувалися в українській мові, мусили провадитися приватнo, навіть потайно, спочатку у господі самого Антоновича, а потім по черзі у декого з українських патріотів. Ті самі виклади, без жодної зміни, покійний професор міг провадити з університетської кафедри, тільки… в російській мові. Власне українська мова в такій мірі робила ці виклади нелегальними, що коли їх пізніше, видрукувані в Чернівцях окремою книжечкою, без імені автора, прислано в числі кількох сот примірників до Києва на адресу гімназійного професора д. Андрія Кучинського, то цей останній відправив цілу паку з книжками до жандармерії і мусив виправдувати свою невиновність, що, мовляв, одержав такий небезпечний крам. Там цю книжечку зразу і знищено, так що на російській Україні вона й зосталася майже невідомою. А ті самі виклади у московській мові студенти університету могли видавати, навіть без спеціальної цензури…

Ці виклади записувала з живого слова група слухачів, головно покійний Василь Доманицький, тоді студент університету першого року, і вищезгаданий д. Андрій Кучинський. Записувачі сходилися разом, щоб записане перевіряти, а задля загальної редакції перевірені записки передали покійному Олександрові Кониському. Сам автор, на жаль, зредагованого сам перевірити не міг, бо через хворобу виїхав на південь Італії, і ці виклади видрукувано за його відсутності. Редакція Кониського обмежувалася лише стилістикою записаного слухачами,

але вона не обминула деяких qui pro quo. [1] Так, автор, переглядаючи видрукуваний примірник цих викладів, зауважив заміну деяких термінів, ніби не українських, іншими, що мали інше, зовсім не те значення. [2]

Ці виклади про козацькі часи на Україні є власне одинокий науковий твір В. Антоновича, написаний (принаймні викладаний) по-українськи. Не є це власне спеціальний історичний дослід, а має він характер загального нарису доби, над якою історик чимало напрацювався за свого життя, і вартість цього твору тим більша, що він зложений майже наприкінці наукової роботи автора і представляє ніби resume його довголітньої праці.

Висновки і загалом увесь виклад покійного професора, оперті на грунтовних критичних студіях документальних джерел, зостаються і до сьогодні в повній своїй силі мимо тих успіхів, що їх зробила українська історична наука протягом майже двох десятків років, які проминули від часу цих викладів. В історичній перспективі нам нині представляється хіба лиш філософський світогляд автора щодо історичного процесу.

Відповідно до світогляду автора, основою історичного процесу являється розвиток і перебудування ідейного змісту суспільства. Матеріальні фактори наш історик визнає, але їх значення вповні не розвиває. Таким чином, самий історичний процес являється наслідком певного ділання факторів, передусім ідейного характеру. Тому й історичний розвиток українського народу має у своїй основі народні стихії громадського життя, що складаються із об'єднання матеріальних і духовних сил народу, і полягає в перебудуванні цієї основи під впливом інших, також ідейних факторів.

Один з учнів Антоновича, розглядаючи докладно його історичні погляди, формує схему історичного процесу, як її уявляв собі Антонович, передовсім пристосовуючи її до історії України, як ділання в історичному процесі певних сил, що почасти гніздяться в основі народної психіки, природженої для певної національності, а почасти являються вони сторонніми факторами, які мають могутній вплив на подальший розвій процесу, і навіть причиняються до основних перемін народного життя. Ці останні чинники можуть виникати із зовнішніх умов: географічних або психічних. Тут, власне, відіграє в історії роль окрема особа. Боротьба тих усіх чинників - це і є історичний процес, що творить нові форми життя: соціальний уклад, форми державного ладу тощо, і досліджуванням цієї боротьби і наслідків її повинен займатися історик. Представником ідейних основ, боротьба яких творить суть історичного процесу, є не окрема особа, а цілі верстви населення. Ціла маса народу, розбита на суспільні верстви, є представницею тих чи інших ідейних основ. Тому таке значення має соціальна історія суспільства. А що народна маса різнорідна, і різні верстви її мають різні інтереси, які іноді між собою протилежні, а іноді, навпаки, об'єднують між собою верстви населення, то для Антоновича таким чином історія - це наука про суспільство і ті верстви, на які суспільство поділяється.

Студіюючи ті ідейні основи, що від них залежить розвій народу, Антонович зазначає, що ті основи, навіть коли відступають перед іншими історичними факторами, все ж таки не зникають остаточно із народної психіки. Наприклад, староукраїнська громадська основа, розпавшись на станові елементи, все ж таки збереглася в деяких верствах населення, і такою верствою українського населення, що над усе пильнувала громадських основ і довго за них боролася, і була українська козаччина. Ось через що Антонович і думає собі, що козаччина має дуже давнє походження, що вона зберегла в собі старий громадський уклад і що через те в козацьких рухах і в козацькому укладі немає державної основи. Ці погляди Антоновича були в науці зовсім нові, і коли вони в наші часи видаються еклектичними, то все ж таки на них лежить печать оригінальної індивідуальності автора.

Д[митро] А[нтонович]

ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА

Задля своїх викладів з історії України ми беремо період козаччини. Беремо його тому, що в ньому найвиразніше і найяскравіше за все визначилася та провідна ідея, що виявила собою жадання народу.

Дійсно, коли почнемо придивлятися до історії різних народів, то спостережемо, що кожний народ у своєму політичному житті має властиву йому провідну ідею, а вона залежить почасти від антропологічних расових причин, почасти від різних условин та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т. ін. Який розмір значення і ваги має кожна причина, я не беруся тут рішати.

Провідна ідея нації може найширше і найкраще виявлятися під час самостійного життя нації. Коли пильніше придивимося до тих двох народів, що найближче сусідують із нашим народом, то і в політичнім їх простуванні, і в суспільнім устрої ми виразно бачитимемо провідну ідею кожного з них.

У великоруської нації бачимо, що її провідну ідею становить принцип авторитету державної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей. Така ідея відповідає грунтовним інстинктам народу, бо вона вимагає однієї голови, яка, нікого