Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці (хоча без певних міжособистісних тертів не обходилося, проте навіть за наступників Данила вони залагоджувалися без взаємних воєн). Серед зовнішніх проблем найскладнішою залишалася монгольська, проте завдяки дипломатичним зусиллям Данила Галицько-Волинському князівству пощастило досягнути м'якшої форми залежності від Золотої Орди, ніж на Київщині та Чернігівщині. Так, володарі Галичини і Волині після поїздки Данила 1245 р. на поклін у Сарай вважалися федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили.

Віддалене від Орди географічно і досить благополучне в економічному відношенні, Галицько-Волинське князівство приваблювало біженців з інших теренів Русі. Цьому сприяла і протекційна політика Данила, котрий, як оповідає літописець про розбудову Холма, закладеного 1237 р.,

став прикликати приходнів – німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар – сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.

Наслідком економічної стабілізації стало те, що у 1250-х роках (з очевидним прицілом на можливі конфлікти з Ордою) розгорнулися масштабні фортифікаційні роботи, зокрема – були перебудовані й укріплені Володимирський та Кременецький замки і ряд інших фортець.

Проте хани пильно стежили за "благонадійністю" своїх окраїнних васалів, організовуючи на випадок підозри каральні акції. Саме так обернулися події 1258–1259 рр., коли темник Бурундай, простуючи із силою великою через володіння Данила на Литву, наказав розібрати щойно збудовані міські укріплення. Сил для масштабної війни з монголами не вистачало, тож восени 1259 р. під особистим наглядом Бурундая було розкопано і спалено фортецю у Володимирі, розібрано укріплення Луцька, Крем'янця, Львова та ряду інших замків.

Це зайвий раз показало, що в опорі Золотій Орді сподіватися на власні сили чи на допомогу руських князів, заклопотаних власними проблемами, не доводилося. Відтак уже за княжіння Данила почалася помітна переорієнтація зовнішніх контактів Галицько-Волинського князівства. Його партнерами (чи противниками) віднині стають західні сусіди: угорські королі, краківські, мазовецькі і силезькі князі, австрійські правителі, а також литовські володарі, чия щойно створена держава енергійно виступила на історичну арену. Тоді ж, із середини XIII ст., Галичина і Волинь вперше стали об'єктом зацікавлень Римської курії. Безпосередньо руських справ торкалися сім папських послань травня 1246 р., у тому числі адресованих безпосередньо найсвітлішому королю Русі – Данилові Галицькому: папа пропонував опіку Святого Престолу і переговори про з'єднання Руської церкви з Римом з метою організації спільної боротьби проти монголів. На початку 1247 р. до Ліона, де перебував Іннокентій IV, вирушило руське посольство, а відповіддю на нього стала серія листів Курії серпня-вересня 1247 р., в яких папа визнавав суверенність прав галицько-волинських князів, а якби дійшло до з'єднання церков – підтверджував згоду на збереження особливостей грецького обряду і слов'янської літургії (очевидно, це висувалося серед умов порозуміння).

Як відомо, плани Римської курії щодо створення всеєвропейської коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалося, тож і проект поєднання церков втратив в очах Данила політичний інтерес і в життя запроваджений не був. Проте наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста коронація галицько-волинського правителя, який цим самим неначе приймався під опіку папи, як і решта володарів християнської Європи. Сталося це в Дорогичині в грудні 1253 р. (пізніша легендарна традиція перенесе цю подію до Києва), а королівські регалії – вінець, скипетр, і корону вручив Данилові посланець Іннокентія IV, абат бенедиктинського монастиря з сицілійського міста Мессіни Опізо.

Заглядаючи наперед, залишається додати, що титул король Русі (rex Russiae) [26] востаннє вживав онук Данила Юрій Львович (помер 1308). Юрійові сини Лев та Андрій як співправителі Галичини і Волині іменувались відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae,[27] тобто князями, а не королями. Врешті, саме в ці часи, згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, у руській княжій титулатурі вперше з'являється формула Dei gratia (з ласки Божої).

Нові претенденти на "галицьку

спадщину". Розпад Руського князівства

Близько 1323 р. за невідомих обставин (припускають – у поході проти Орди) загинули обидва останніх представники роду Романовичів – брати Андрій та Лев Юрійовичі, перший з яких був волинським, а другий галицьким князем (після смерті Данила, що сталася 1264 р., Галичина і Волинь формально витворювали одну державу, хоча частіше управлялися двома правителями). Претендентів на спадщину загиблих не бракувало, проте показово, що серед них уже не було жодного з-поміж династів-Рюриковичів – так далеко зайшло відчуження колишньої руської княжої братії. Між 1324–1325 рр. в ролі галицького і волинського правителів епізодично згадуються двоє братів-князів із Силезії, нібито запрошених боярами, а на початку 1325 р. княжий стіл обійняв обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович, син мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни.

Охрещений за руським обрядом під іменем Юрія, Болеслав з титулом природженого князя і володаря Русі (natus dux et dominus Russiae) осів у Володимирі, обравши його за свою столицю. Проте міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю закидали надмірну протекцію городянам-іноземцям – чехам та німцям, потурання католицькому духівництву, що слідом за ними простувало на Русь, а також якісь докладніше невідомі утиски в правах волинської верхівки. Тож щодалі дужче міцнішала пролитовськи настроєна партія бояр, яка орієнтувалася на Любарта (сина великого князя литовського Ґедиміна), одруженого з дочкою котрогось із загиблих Юрійовичів. Врешті 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, охрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів судилося розійтися остаточно.

За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира III. Чи було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг, наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько (Дедко). Під титулом управителя, або старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри, визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідніх володарів – Любарта, Казимира III і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого.[28] Проте дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344–1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів,