Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

війна "за галицьку спадщину", що точилася тут впродовж 1205–1245 рр. (про це детальніше піде мова у наступному параграфі), до краю виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського нашестя. Це зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину безборонною здобиччю Батия. І хоча апокаліптичні масштаби руйнувань, заподіяних його походами 1239–1240 рр., про які з пафосом оповідають тогочасні джерела, історики та археологи вже давно поставили під сумнів, встановлення тут монгольської зверхності стало без перебільшення катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне – однаковий темп еволюції порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії впродовж XIII–XIV ст. вдосконалювалися політичні інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не вдавалося просунутися ані на крок уперед. Навпаки – морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення земель-князівств (наприклад, на Чернігово-Сіверщині на початку XIV ст. їх уже було не менше десяти), перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столиця Русі – Київ, де за монгольськими ярликами "володарювали" князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем з війни "за галицьку спадщину", вдалося закласти підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.

§ 3. Галицько-Волинське князівство, або Королівство Руське

Формування території

У 981 р. Володимир Святославич, як оповідає літопис, здійснив похід на терени у верхів'ях Прип'яті та вздовж річок Західний Буг, Сян і Верхній Дністер, заселені слов'янськими племенами, ідентифікація яких залишається дискусійною:

Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й досьогодні під Руссю.

Щоправда, не зовсім ясно, кого слід розуміти під Ляхами: у 981 р. Краків перебував під чеською зверхністю, тож одні дослідники припускають, ніби Ляхи – це чехи, а інші вважають, що згадане свідчення є взагалі пізнішою вставкою. Так чи інакше, однак саме в часи Володимира доля майбутньої Галичини та Волині була вперше поєднана з Руською землею, тобто Середньою Наддніпрянщиною. Тоді ж, наприкінці X ст., київський князь заклав во имя своє місто Володимир на р. Луга, передане разом з новоприєднаними землями в управління синам – Борисові, а пізніше Всеволоду.

До кінця XI ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді між собою, Ростиславичі швидко зуміли закріпитися в Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб великого князя вибити їх з Галичини силою княжий з'їзд у Любечі (1097) визнав за ними право на ці землі як на отчину.

Після смерті 1124 р. Василька і Володаря (Рюрик умер раніше, 1094 р.) між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем з якої вдалося вийти Володимиру Володаровичу, або, як його іноді називають – Володимиркові (помер 1153). Чоловік енергійний і розумний, Володимирко став справжнім творцем Галицького князівства. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до Галича, де зумів увійти в добре порозуміння з місцевими боярами, а у війні 1149–1152 рр. вкотре відбив походи на Галичину київського князя та його союзників-угорців.

Володимирів син Ярослав Осмомисл (1153–1187) розвинув здобутки батька. Діючи де з дипломатичною обережністю, де рішуче, Ярослав перетворив Галицьке князівство на одне з найсильніших на Русі. Піднесено оспівує потугу прикарпатського володаря автор "Слова о полку Ігоревім":

Галичкы Осмомыслђ Ярославе! Високо сђдиши на своем златокованнђм столђ. Подпер горы Угорскыи своими желђзними плъки. Заступив королеви путь. Затворив Дунаю ворота…

У своєму славослів'ї поет, звичайно ж, не згадує кризи, котра з 1170-х років лихоманила владну верхівку Галичини. Зовні вона здавалася родинними негараздами, хоча в підтексті приховувала конфлікт між Ярославом, який впевнено утверджував своє самовластя, і незадоволеними боярами. Приводом до відкритого спалаху стали сімейні чвари: бояри, нібито обурені аморальністю князя, у 1171 р. спалили його коханку – боярівну Настаську і урочисто повернули з вигнання шлюбну дружину Ярослава Ольгу, доньку Юрія Долгорукого (з нею разом втекли свого часу до Польщі многі бояри, і це додатково підтверджує далеко не інтимну причину зіткнення). Проте Ярослав вирішив цю дилему по-своєму: помираючи, він передав верховну владу позашлюбному синові Олегу Настасьчичу, а Ольжиного сина Володимира, нелюбого і непокірного, посадив на уділ у Перемишлі.

Заповіт князя не був проведений у життя. Як скаже літописець, по смерті Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі… переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича… Проте швидко виявилося, що і Володимир не задовольняє бояр – думи не любив із мужами своїми. Розпочалася дворічна громадянська війна, у якій і Володимир, і ворогуючі між собою боярські партії запрошували на допомогу то угорців, то поляків, то сусідніх руських князів. Врешті у 1189 р. Володимиру за підтримкою німецького імператора Фрідріха І Барбаросси і польського короля вдалося повторно утвердитися в Галичі. Оскільки ж він не мав синів, то з його смертю (1199) династія Ростиславичів припинялася. Найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславич: цього ж року, спираючись на здавна прихильну до нього місцеву боярську групу, він оволодів Галичем. Так після понадстолітньої перерви Волинь, Забужжя, Подністров'я і Прикарпаття знову об'єдналися в один політичний організм.

Протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині текло своє, не менш напружене життя. До 1170-х років волинські волості підпорядковувалися або прямо Києву, або передаючись у тимчасове держання ставленикам київських правителів. Проте за Ізяслава Мстиславича, онука Володимира Мономаха, ця традиція була змінена: Ізяслав разом з родиною переїхав до Володимира і оселився там, немов у власній спадковій отчині. У 1148, 1150 та 1153 рр. йому довелося збройно захищатися, а після Ізяславової смерті (1154) спроба повернути Волинь під владу Києва повторилася ще раз, проте й син Ізяслава Мстислав зумів її відбити.

Після смерті Мстислава його сини поділили Волинську землю на уділи, однак старшому з них – Роману Мстиславичу – вдалося об'єднати братів під власною зверхністю, а з приєднанням у 1199 р. Галичини стати володарем одного з найбільших князівств тогочасної Русі. Галицько-Волинський літопис, називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь справді здійснив ряд