Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

я i сам злякався. Серце моє застукало, начебто в нього, як у барабан, застукотiли лапками сотнi механiчних зайцiв. Вона знову посмiхнулась i заперечливо хитнула головою.

— Нi. Я знала, що цього нiколи не станеться. Хiба ти досi не зрозумiв, що тобi — пора?… Хiба моя країна пiдходить для тебе? Хiба це тобi потрiбно?

— Марiє! — зiскочив я з крiсла, сiв бiля її нiг i взяв її руки у свої (це дуже нагадувало сцену з жiночого роману, але менi було начхати!). — Я не знаю, що менi потрiбно… Може, якийсь час. Ти могла б дати менi час?

Вона знову хитнула головою з боку в бiк.

— В тебе його й так було забагато. Я не хочу зв’язувати тебе нi часом, анi жодними обiцянками й зобов’язаннями. I не хочу чекати. Це боляче. Можеш iти. Iнодi будемо пити каву, якщо випадково зустрiнемося в мiстi, так?

Я поцiлував її долоню й пiднявся з колiн. Нiчого не мiг додати до того, що вона вже сказала. Був їй вдячний.

— Майкле… — покликала вона, коли я вже тупцював на порозi. — Це — через iншу жiнку… чи просто так?

Вона знову перетворилася на ту пiдозрiливу Марiю де Пiнта, яку я добре знав до цiєї нiчної розмови.

— Ти — найкраща жiнка в Мальтi! — сказав я. — А я — повний кретин! Вважатимемо, що ти дала менi час на роздуми?!

— Вiчнiсть! — вiдповiла вона. — Я даю тобi на роздуми цiлу вiчнiсть, Майкле! Усе. Iди. Я хочу спати!

Я зачинив за собою дверi, прекрасно знаючи, що вона вткнулась обличчям у подушку.

Вiдчуття втрати не полишало мене всю дорогу до будинку Стефанiї О’Тулл, але я був упевнений, що вчинив правильно.

Я зайшов у кiмнату i позирнув на годинника: спати менi залишалося зовсiм недовго. Я лiг, не роздягаючись — на це в мене вже забракло сил.

***

Я майже не спав. Перед очима поставали картини моїх коротких побачень iз Марiєю де Пiнта, її легенькi, майже невагомi дотики. Може, я даремно все це затiяв? Де я знайду ще жiнку, готову зустрiчатися з прибиральником-чужоземцем? Можна було б спробувати iз Сiбiллою, але я вже пробував. У неї купа залицяльникiв, та й розмови про кiно мене стомлювали.

Одне слово, як завше, не виспався. I на перекличцi в пана де Пiро куняв. Кiмнати вирiшив прибирати почергово. Першим було помешкання комiвояжера-американця. Я вiдiмкнув номер, прочинив балконнi дверi й завмер: зверху долинали голоси, люди — чоловiк i жiнка — говорили знайомою менi мовою. Я не мiг не прислухатися, тим бiльше, що тональнiсть розмови обпекла мене — так чоловiки й жiнки можуть говорити тiльки там, звiдкiля я приїхав.

— Куди це нас занесло? Тут навiть немає пристойного пляжу! Чому я повинен жити в цiй висотцi? Де море? Саме лише камiння!!! А цiни! Тут усе втричi дорожче, нiж у Штатах! — голосом примхливої дитини говорив вiн.

— Що ж поробиш? Може, переїдемо на Ґозо… Там, кажуть, є пляж… — тьмяним утомленим голосом вiдгукнулася дружина.

— На фiга менi цей Ґозо? Взагалi, на фiга менi ця дурнувата країна?

— Ну, заспокойся… Що-небудь придумаємо…

— Ось ти i думай! А я пiшов до бару.

Давно я такого не чув! Це була сiмейка на кшталт багатьох, знайомих менi з колишнього життя, в якому всiм заправляла звичка. Я навiть мiг уявити зацькований погляд жiнки й розлюченi круглi очi її чоловiка. Зазвичай такi неодмiнно знiмають свiй вiдпочинок на вiдеокамеру, ходять на прем’єри модних мюзиклiв i збирають бiблiотеку, в якiй корiнцi книг повиннi гармонiювати з кольором шпалер. Я раптом зрозумiв, чому мене iнодi так дратувала Марiя — вона могла б бути саме такою дружиною, покiрною й уярмленою. I саме зi мною, генетичним тираном, вона б набула такий зацькований погляд. Добре, що цього не станеться… Я давно не чув цiєї мови й не припускав, що вона викличе в мене таку реакцiю: я розлютився. Пiднятись би поверхом вище, увiйти й згребти цього пришелепкуватого в оберемок! Стоп. Як кажуть американи, це їхнi проблеми.

Я взявся до роботи й доволi швидко прибрав свої номери. Причому сьогоднi в кiмнатi мого кривдника був iще бiльший бедлам, нiж ранiше. Але я прибрав тут iз особливою стараннiстю.

У 713-му мене чекав сюрприз: iз минулого дня там нiчого не змiнилося. Навiть постiль залишилась iдеально чистою й не зiм’ятою. Все лежало на колишнiх мiсцях. Тiльки бiля порога стояли кросiвки, а черевичкiв на високих пiдборах не було. Зрозумiло: вона в готелi не ночувала. Мене раптом охопили ревнощi. Ось як! Виглядає, що вона тут не самотня? Отже, така, як усi?!

Потiм я захвилювався: раптом iз нею щось сталося? Я уявляв неуважну мрiйницю в окулярах, iз розгубленим поглядом i незграбними рухами. З нею могло статися все що завгодно! Я ще раз ретельно перевiрив номер — мiг-бо визначити на око, чи ночував у ньому гiсть. Професiйна спостережливiсть мене не пiдвела. Сьогоднi вночi тут i муха не пролетiла. Мене затiпало, як бабусю, що загубила в супермаркетi внука.

Я швидко закiнчив роботу, переодягся i спустився в хол. На рецепцiї сидiв Скотт Вайль.

— Послухай, Скоттi, — сказав я. — Панi з 713-го залишала ключ?

— Залишала, а що?

— Коли?

— Вiдкiля менi знати? Я заступив на змiну зранку.

— О шостiй?

— Так.

— I ключ уже був тут?

— Так… А що тебе турбує?

I справдi, що мене непокоїло? Я й сам не мiг вiдповiсти на це просте запитання.

— Просто… менi здається, якщо гiсть зник, про це слiд повiдомити вiдразу… Всяке буває…

— Та годi тобi! Ти що, найнявся до них (Вайль кивнув на групу туристiв бiля входу) нянькою? I взагалi, не шукай зайвого клопоту. Я знаю, що це за дама. Будь певен, у неї все гаразд.

— Ти знаєш?! — Я навiть задихнувся. — I хто вона?

— Ну, не те що знаю, — затнувся Скотт. — Чув, що про неї говорив старший менеджер: вона приїхала у справах до Асрi, начебто хоче налагодити постачання нашого «Шардоне» у свою країну. А бiльше нам знати не належиться…

Усе виявилося так просто i навiть банально!

Книжка, льодяники, шкарпеточки, записка… Якi дурницi!

Просто те, що я шукав, було життєво необхiдно менi самому. Хоч який-небудь гачок, щоб зачепитись. I менi слiд би це зрозумiти ранiше. Я, наче