Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

прожите до половини життя, цей острiв, такий крихiтний, майже iграшковий, на якому тихий, розмiрений перебiг часу — всього лише оманлива золота сiть на поверхнi бурхливої морської безоднi. Куди менi подiтися? Кому телефонувати?

«Старий! — згадав раптом, як кричав менi Дмитрик з вiкна вагона, що вiз його в чергову експедицiю. — Подзвони Оленцi (це була його нова дiвчина, яка обiцяла чекати)! Запам’ятай: чотири-один-шiсть-сорок-сiмдесят вiсiм!»

Я схопився, як навiжений, я вiдкрив книгу. Цифри майже збiгалися, тiльки замiсть сорока — сорок вiсiм, та ще остання цифра iнша…

«Це — Оболонь! — горлав Дмитрик, намагаючись перекричати стукiт колiс. — Скажеш їй…»

Я не пам’ятав, що вiн доручав сказати — минуло стiльки рокiв! — але телефонний номер сплив у пам’ятi зненацька i чiтко.

Я сiв на лiжку. Блiде передранiшнє свiтло зробило мене схожим на привида, що зникає. Я напружився i згадав iще один номер — свiй, потiм диким зусиллям волi почав згадувати номери телефонiв усiх знайомих, якi жили на лiвому березi Днiпра.

Помилки бути не могло! Це номер мого рiдного мiста. I Вона знала, що я згадаю.

Але раптом я зрозумiв iще одне: вона давала менi шанс бути справжнiм чоловiком — самому прийняти рiшення й виконати його. I це рiшення не повинно залежати нi вiд кого. Тут я мiг би звозити її на Ґозо. Ми б погуляли, сповненi симпатiї одне до одного — чи закоханостi (хто зна?), — яка була б щедро приправлена звичайною романтичною мiшурою: острiв, море, чайки, свiчки, вино…

Очевидно, її, як i мене, пiдганяв час, йшов назирцi, наступаючи на п’яти й важко дихаючи в потилицю. Вино, свiчки i мiсячна дорiжка були не для нас…

«Я зрозумiв тебе, — думав я вже зовсiм спокiйно. — Ти — друг. Ти знала, що менi потрiбно, але не захотiла нав’язати це одним тiльки виглядом своїх очей, волосся, усього, що є в тобi гарного… I ти вчинила чесно».

Я ще трохи посидiв, спостерiгаючи за тим, як рожевiють хмари. Я думав про справи: в мене були кредитнi картки, пристойна сума на рахунку. Ця паперова тяганина забере кiлька днiв. Її буде чимало, але мене це не лякало.

Я лiг. У мене залишалося кiлька годин на сон. Нормальний, мiцний сон, яким спить людина пiсля чесного трудового дня, коли совiсть її спокiйна й чиста, а наступний день буде сповнений сенсу. Я спав i вперше не боявся проспати.

Може, я навiть посмiхався ввi снi…

***

…Я не знаю, як усе складеться далi. Я стою на початку дороги, за якою десь удалинi бiлiє снiг.

Я знаю, що вiтер ударить менi в обличчя, можливо, зiб’є з нiг. Половина знайомих вважає мене повним i закiнченим придурком. Але я повинен рухатися, щоб вiдчувати вiтер i нiч. Я повертаюсь.

I ще. Я хочу пiдняти телефонну слухавку i набрати сiм цифр.

Примечания

1

Е.-М. Ремарк. Три товариші.