Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

тугих пелюстках. Але вуличнi торговцi навiть уночi продавали зi своїх вiзкiв тiльки фрукти й горiхову пастилу. Квiти росли у великих круглих дiжках бiля дверей будинкiв, i зiрвати їх було б святотатством. Я згадав, як обносив квiтники там, у своєму мiстi, коли менi треба було навiдати якусь жiнку.

Я вийшов за мiсто, на шосе, i, ховаючись вiд фар таксi, нарвав букет iз квiтiв, що нагадують наш жовтець. Я наскуб їх цiлий оберемок, вимазавши руки придорожньою пилюкою. Я ще нiколи не дарував Марiї де Пiнта квiти.

Я повертався до мiста, перехожi з подивом позирали на мене. За квартал вiд потрiбного будинку мiй ентузiазм угамувавсь, як i вiтер, що пiсля смеркання згортався тут клубочком i дрiмав до ранку. Щось заважало менi бути собою до решти! Для цього потрiбно було занадто багато: змити iз себе накип чужої мови, зчистити всю банальщину, суєту, закам’янiлiсть побуту, здерти шкiру й залишитися без неї — тодi Марiя де Пiнта побачила б мене зовсiм iншим. Але ТАКИМ я мiг би бути тiльки для тiєї, яка нагадує льодяник, знає смак печеної картоплi й нашi пiснi. I якiй не треба пояснювати, чому «нiчнi квiти пахнуть злодiйством»[1]… На Марiїному порозi я зрозумiв, що йду прощатися.

…Я вiдкрив дверi й увiйшов у темряву передпокою. Ед казав правду, коли стверджував, що тут нiхто не замикає дверi навiть на нiч. На островi була лишень одна в’язниця, й у нiй тримали тiльки двох злочинцiв, один iз яких був росiйським хакером. Я знав будинок Марiї, як свою п’ятiрню, й тому навпомацки пiднявся на другий поверх, до її спальнi. З-пiд дверей вибивалася тонка смужка тьмяного свiтла — очевидно, Марiя, як завше, читала перед сном. Я тихенько ввiйшов i побачив її схилену над книгою голову. Марiя напiвлежала в лiжку i, як виглядало з густої хвилi чорного, блискучого у свiтлi лампи волосся, що закривало обличчя, дрiмала. Я обережно причинив за собою дверi. Кiлька секунд дивився на її зворушливу позу, а потiм забрав книжку з рук. Вона одразу розплющила очi, здивовано посмiхнулася.

— Ти? Я тебе не чекала сьогоднi…

Вона почала старанно поправляти i без того дбайливо зачесане волосся, начебто це допомогло б їй стати привабливiшою.

— А?… — вказала очима на букет, що його я тримав у руках. Я геть забув про нього i квапливо поклав квiти їй на колiна.

— Це тобi. Квiти.

Обличчя її просяяло. Вона занурила його в букет, i я подумав, що, мабуть, вiн пахне бензином i пилюгою. Потiм вона рвучко звелася, притримуючи комiр нiчної сорочки, немов соромлива школярка.

— Я зараз. Тiльки в душ… Я не знала, що ти прийдеш…

Так, саме так було завжди. Душ, чистi простирадла, що їх вона старанно перестеляла, вибираючи бiлоснiжнi, з мережкою, вимкнена лампа i ввiмкнутий магнiтофон iз заспокiйливою музикою. Все, як у повiльному пiдводному царствi…

— Зачекай. Не йди. Побудь, — я вклав її назад у лiжко, сiв у крiселко навпроти. — Я незабаром пiду. Уже пiзно, а завтра в мене божевiльний день.

Вона присiла на край лiжка i дивилася на мене телячим поглядом. Ще бракувало, щоб вона склала руки на колiнах, як слухняна учениця.

— Ти хочеш поговорити? — я бачив, що губи її пересихали. Вона боялася розмовляти зi мною. Вона завжди цього боялася… Їй здавалося, що покiрнiсть i мовчазна вiдданiсть — усе, що потрiбно чужинцю, який вiдбився вiд зграї. — Про що?

Настрiй мiй мiнявся щопiвгодини. Зовсiм недавно я хотiв побачити її, обсипати квiтами так, щоб жовтi пелюстки застрягли у волоссi, впасти обличчям у колiна дiвчини, яка невiдомо за що полюбила мене, i просити прощення, i говорити про те, що я не гiдний її кохання, i викликати в неї гнiв чи сльози, може, навiть ляпаса чи божевiльнi прощальнi поцiлунки. Але тьмяна лампа, згадка про душ i перестелення простирадел навiяли на мене геть iнший, аморфний стан.

— Скажи, навiщо я тобi? — нарештi запитав я. — Чому ти досi не кинула мене? Хiба в тебе не було на оцi кого-небудь гiдного… усього цього? — Я обвiв рукою її кiмнату — чистеньку i простору, з грацiйними статуетками божкiв i ельфiв на поличцi.

Вона дивилася на мене зляканими очима.

— Знаєш… — продовжував я. — Ед вважає, що ти схожа на Б’янку Борджiа й Мону Лiзу в однiй особi… От за кого тобi треба вийти замiж, народити дiтей i все таке…

Мiй язик уже почав заплiтатися. Чи то вiд утоми минулого дня, чи вiд питва.

— Ти хочеш сказати, що… — голос її зривався. — Що ми бiльше не будемо зустрiчатися?

— А навiщо? Хiба ти щаслива зi мною? — мовив якомога безтурботнiше.

Вона встала, накинула пеньюар i знову сiла на лiжко.

— Зараз уже не знаю… — нарештi почувся здавлений голос. — Напевно, це важко назвати щастям. Але… хто знає, що це таке? Адже я не винна, що… люблю тебе таким, який ти є. А ти нiчого не почуваєш. Думаєш, я цього не помiчала? — Очi її нарештi зблиснули, голос цiлком вирiвнявся й у кутиках вуст означилася гiрка складка. — Чи знаєш ти, чи можеш зрозумiти, як змiнив мене? У мене було зовсiм iнше життя. I от у ньому з’явився ти… I менi захотiлося згаснути разом з тобою. У твоєму згасаннi були якась особлива сила, i таємниця, i пристрасть. Менi здавалося: ще трiшки, i я пiзнаю щось дивне, нескiнченне, якийсь прихований змiст у цьому перебiговi часу. Тепер я зовсiм нiчого не чекаю, а ти — не збожеволiв, не постригся в ченцi, не зробив нiчого такого, заради чого варто було б згасати поруч iз тобою. Ти живий, а я вмерла… Ото й усе. Але я не можу не любити тебе. Хiба це залежить вiд нашої волi? Я стала для тебе тягарем, ти хочеш пiти… А що робити менi?

Як на один день це було занадто! Голова менi йшла обертом. Охопив безмежний жаль до Марiї.

— Вибач, — тупо сказав я. — Я думав, що зможу… Менi треба було залишитись одному. Але це… це iнодi так важко.

— Ти дуже дивний. Тому я й полюбила тебе. Ти не такий, як iншi. Менi було добре з тобою, не перепрошуй, — вона кволо посмiхнулась. — Але це — мої проблеми. Я справлюсь, от побачиш.

— Може, одружимося? — раптом мовив