Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

— Нi.

— Я радий за вас, — це прозвучало цiлком щиро. — До завтра, Майкле?

— Бувайте, патроне!

Я вийшов iз готелю й вiдразу згадав, що сьогоднi ввечерi домовився зустрiтися з Еджiдiо в Аль Венетто.

Душа моя чомусь трiумфувала, начебто я знайшов щось дуже важливе, щось, що шукав занадто довго, — а воно ж було зовсiм поруч. Поки що я не мiг дати цьому назви — щось мiж гiднiстю i сенсом життя. Щось дуже близьке до… любовi. Але все це поки маячiло десь далеко, на протилежному боцi обрiю…

Ед уже чекав мене в пабi. Я зрадiв i помахав йому рукою, вiн вiдповiв. Цей простий жест був сповнений великого змiсту.

— Кажуть, ти побив якогось янкi, — сказав Ед, коли я присiв за столик. I я вкотре переконавсь, який тiсний цей свiт.

— Це сталося мимоволi, — пояснив я. — Усе обiйшлося.

— Може, тобi взагалi варто кинути все це? Я мiг би взяти тебе на яхту моїм помiчником.

— Дякую, Еде, але я вже звик нi вiд кого не залежати, принаймнi у другiй половинi дня.

— Як хочеш…

— А в тебе був помiчник?

— Помiчниця. Моя дружина. Теодамiза.

— Дивне iм’я…

— Її батьки — уродженцi Мавританiї. Ми познайомилися в Сорбоннi. Вона займалась iхтiологiєю. Поїхала зi мною сюди.

— А де вона тепер?

— Загинула…

— Вибач…

— Нiчого. Це сталося сiм рокiв тому. Ми намагалися впiймати меч-рибу. А це таке створiння, що може пролетiти в повiтрi метрiв три-чотири, якщо потрапляє на гачок. У нас тодi був моторний човен, я не розрахував траєкторiю… Одне слово, удар виявився смертельним, — Ед махнув рукою. — Все вiдбулося блискавично.

— Ти любив її?

— Ми займалися однiєю справою. Тео була чудовим другом… Писала дисертацiю про цих потвор. Коли її не стало, я зрозумiв, що нiчого не можна залишати на потiм — нi слiв, нi зiзнань, нi подарункiв. А ми жили так, начебто в нас попереду цiла вiчнiсть… чи друге життя. Я не задумувався про любов та iншi подiбнi речi… Менi було важливо, який вiтер вiє зранку. Наступного дня пiсля похорону слова так i поперли з мене. Це було жахливо… Ще два-три днi тому ми з Тео ледь перекидалися фразами, найчастiше — про роботу, а тут я не мiг заснути: постiйно говорив iз нею, розповiдав про те, що думав i почував усi цi три роки, поки ми були разом. Вона, гадаю, здивувалася б… Я був суворим iндивiдуалiстом та iнтровертом — от що я зрозумiв тодi. Я ладен був у життi йти одинаком, i союз iз Тео полягав у тому, що ми не заважали одне одному. Так я думав. Але коли її не стало, менi жахливо захотiлося її мовчазного тепла. Виявилося, що я мiг годину курити на кухнi чи вибиратися в море на добу тiльки тому, що знав — вона сидить за своїм столом i щось набирає на комп’ютерi. Життя, Майкле, як море пiд час вiдпливу, — вiдкочує хвилi все далi й далi. I згодом ти завважуєш, що залишаєшся на березi геть один…

Ед мав рацiю, i я просто не знав, що йому вiдповiсти.

— Але ти тут у себе вдома, Еде, — нарештi сказав я. Вiн посмiхнувся.

— Я вдома… А Марiя де Пiнта любить тебе, чужинця…

— Виглядає, що забиратися потрiбно менi… Найсмiшнiше: я вже звик бути зайвим. Мене навiть акули не зжерли.

— Ти фiлософ, Майкле. А фiлософи не мають батькiвщини… Вони скрiзь свої i завжди — чужi. Ти таким народився.

Я задумався. Я не був упевнений у його правотi. Знав iнше: я нiчого не хотiв, нiчого не мiг утратити. Менi було добре знайоме це вiдчуття: залишитися на березi в повнiй самотностi. Я сказав йому про це.

— Але як ти будеш жити потiм? У мене принаймнi є спогади. Жити з ними нелегко, але вони необхiднi. Ти на березi залишився зi своєї волi…

Я не мав, що сказати, вiдтак вирiшив змiнити тему:

— Ти ще не вiдмовився вiд веремiї зi своїм соколом?

Очi Еда, затуманенi вином, одразу ж спалахнули знайомим менi гарячковим блиском.

— Звiсно, нi! Я вже маю план будинку. Вiдчуваю, що без пригод не обiйдеться. Поглянь…

Вiн розгорнув передi мною аркуш паперу з кресленням, тицяючи в нього зубочисткою.

— Тут спить старий Кретьєн, це його спальня, а зал iз соколом — у протилежному кiнцi. Дверi в нас, як ти знаєш, не замикаються навiть на нiч. Прокрадуся туди, вiзьму пробу й пiду. Дiдуган не прокинеться. Але якщо моя гiпотеза потвердиться, цьому ветхому дурневi буде непереливки!

— А якщо вiн усе-таки прокинеться?

— Це навряд! Я надiслав йому кошика з його улюбленим «К’янтi». Буде спати, як дитина, не сумнiвайся! Ходiмо зi мною, Майкле! Тодi частина винагороди за знахiдку дiстанеться тобi. Купимо нову яхту, будемо борознити моря…

— Знаєш, старий, менi здається, я вже наблукався свiтом. Менi б навпаки — якiр кинути…

— Це правильно, — згодився Ед. — Я б теж подумав про тиху гавань.

Ми ще трохи посидiли в Аль Венетто. Може, годину чи й бiльше. Я навiть заспiвав Едовi кiлька українських пiсень.

А потiм менi захотiлося побачити Марiю де Пiнта. Було вже далеко за пiвнiч. Сьогоднiшнiй день тривав дуже довго й нiяк не хотiв закiнчуватися.

— Ходiмо, друзяко! — сказав я.

— То ти не пiдеш зi мною в будинок Кретьєна?

— Принаймнi не зараз… Менi завтра, вiрнiше, вже сьогоднi, рано вставати.

— Гаразд… Ти не романтик. Ти — старий пеньок. — Ед заледве пiднявся з-за столу, обома ручиськами поплескав мене по плечах. — Але ти все одно — славний хлопець! Вiтай вiд мене Марiю де Пiнта. I не забудь нарвати їй квiтiв. Хоча їх тут, на каменях, дуже мало.

Ми розпрощались, i спина Еда щезла в темрявi провулка, що вiв до моря.

Тодi я не мiг знати, що бачу його востаннє…

Я вийшов на центральну вулицю. Усе було як учора, як позавчора, як сто днiв тому. Та сама штовханина бiля дансингiв, те саме миготливе неонове свiтло, тi самi юрби мoлодi й туристiв, якi кочують iз клубу в клуб. Щось перемiнилося в менi. Раптом захотiлося купити букет троянд — таких, яких я давно не бачив: на довгих стеблах, у хрусткому целофанi, з крапельками роси на пурпурових