Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

 — Та звідки ж він взявся? — наважився спитати Олексій.

 — Темна справа. Начебто напівсирота, а швидше — бастард. Жив із матір’ю в сусідньому штаті. Одного дня вона схопила сина й подалась до Арізони. Під вечір вони застрягли десь біля лісу. Мати залишила хлопця на узліссі й, мовляв, пішла в розвідку. Він чекав до ночі, а потім, злякавшись койотів, видерся на сосну. Під ранок його зморило — заснув, упав і ледь не розбився. От така історія, Льоша.

 — Гарна плітка. В дусі братів Грімм, — хмикнув Олексій. — А мати?

 — Батько, звісно, звернувся до шерифа. Все дарма: ні слідів машини, ні матері, ні заяв про зникнення дитини. Певно кинула його. Тримали хлопця у нас, поки остаточно не оговтався, а потім передали до католицького притулку. Відвідували. Мені нічого не казали. Я, чесно, ні про що не здогадувався. Але пам’ятаю дивну дрібницю: після повернення від вас додому виніс сміття і в контейнері натрапив на пару до дірок зношених сандалів. Викинув, буркнув щось на кшталт: "Що за дрантя?" — а батьки саме сиділи на веранді з чаєм. Поглянули на мене, але нічого не сказали. Тоді я не надав цьому значення...

  Олексій замовк. У його голові промайнуло: "Щоб Алек, допитливий, кмітливий, хвацький Алек, і не запідозрив нічого через ті сандалі? Неможливо. Та бог із ним. Це мене не обходить. А правда, якщо вона суттєва, усе одно колись проясниться".

Ще більше його дивувало інше: чому батьки Алека, почувши ту його обмовку, не запитали — звідки він знає про ті сандалі? Адже він не мав про них знати. Якби поставили просте питання, можливо, тоді все склалося б інакше...

— То він добре засвоїв єзуїтські приймочки? — знову завів Олексій.

— Я питав у деяких людей. Пам’ятаєш "Мішель із шостої" та її п’ятьох друзів, про яких ми довідались від Ле Карре[1]? Ти мене розумієш? Так от — підтвердили: Віктор стажувався в єпархіях самого його святості Монтіні. Не слабо, правда?

— І що він за людина?

— Віктор надзвичайно комунікабельний. Вміє миттєво викликати прихильність. І — так, він віртуозний маніпулятор. Вважай, будь-яка "знайка" з колишніх просторів — у нього в кишені. Ой, пробач... у моїй кишені, — засміявся Алек.

— Маніпулятор? Ти не боїшся?

— Олексію, ми маємо справу з католицьким вишколом. І, до того ж, із людиною, яка була під опікою моїх батьків. Віктор — людина честі. Я навіть заздрю йому. Я так не можу — не за натурою. У бізнесі не обманеш — не проживеш. Це як гольф: лунки — це ринкові ніші. Не влучив із першого разу — коректуй, підкрадайся, виводь м’яч із піску. А Віктор інший. Для нас із тобою він — тренувальна рапіра: і гнеться, і не проткне. А для сторонніх — прямий і гострий, як стилет. Він постраждав випадково, споживши "мікрів", навіть не підозрюючи про їхню підступність. Голубина душа. Хоча й дуже розумний, спортивний, поміркований. Небезпечний — для жінок певного типу. І то лише у їхній уяві. Зверни увагу, як коректно він повівся з Галиною — цим усе сказано.

— Згоден, підсумував Олексій, і друзі розійшлися по домівках.

[1] Натяк на секретні британські служби МІ-6 і Мі-5 в контексті згадок про них у творах британського письменника-романіста Девіда Корнуелла, широковідомого короля шпигунського детективу під псевдонімом Джон Ле Карре.