Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Третій сон Віри Павлівни" "Третій сон Віри Павлівни[1]"

Галина, немов героїня старовинного роману, палко відгукнулася на пропозицію Віктора познайомити її з дослідженнями в царині коацерватів. І захопилася абіогенезом[2]. Абіогенез — диво народження життя з неживої матерії, заволодів її уявою. "Уявляєте", шепотіла вона. "Краплі, що набувають розум!"

Олексій, почувши це, хитро всміхнувся й кинув Алеку:

― А чому б не залучити її до наших первинних гомункулів? Її допитливий погляд на експеримент поєднання біонічного з лібрезієм справі не завадить. І звучатиме як репрезентабельно: "Використання гібридного субстрату для підтримки екіпажів у надтривалих космічних експедиціях".

– Це надає впевненості в успіху: мікрочіпи підсилюють мислення, нанороботи сприяють адаптації, а коацервати — надійне середовище і повністю сумісне з організмом людини. Матимемо спокусливий бонус для ідеологів НАСА з урбанізації Марсу, завершив свої доводи Олексій.

Алеку ця ідея сподобалася і він долучив Віктора до її реалізації. До того ж мажордом вже отримав відповідне "щеплення" на випадок ускладнень. Почувши цю пропозицію Віктор поглинув в розмірковування, змальовуючи собі картинки майбутнього "квесту".

Під променями яскравого сонця над пустельним космопортом "Америка" в Нью-Мексико світло-блакитна поверхня обшивки зорельота "MaxIlon-5" виблискувала наче коштовне каміння. Далося взнаки формування її покриття шестиміліметровим шаром лібрезію. Це дозволило за рахунок стоншення титанових пластин майже вдвічі знизити вагу корпусу космоплану. Одночасно було підвищено його міцність й протиерозійну стійкість при зустрічі з космічним пилом і орбітальним сміттям.

Віктор трошки ніяковів. Адже йому вперше довелось зайняти місце в екіпажі досвідчених астронавтів. А дослідницька місія, покладена на нього керівництвом НАСА, передбачає постійне спілкування з цими асами. Хіба що він покладає неабияку надію на "фірмовий коктейль", яким мав регулярно всіх пригощати під час 8-місячного польоту. Отже, після двадцятихвилинного "переклику" процесорів, старт відбувся.

Відчутний м’який ефект від споживання коацервату: команда стає згуртованою, конфлікти розв’язуються швидше, а хтось навіть жартує, що "голоси в голові" допомагають приймати рішення. Нанороботи й мікрочіпи безпечно виводяться з організму, накопичуючись у відходах, які герметично зберігаються для утилізації.

Коли екіпаж висаджується на Марс, відходи — включно з екскрементами — переносять у спеціальний модуль для аналізу.  На превеликий  жаль, сталася помилка: під час бурі контейнер пошкоджується, і вміст потрапляє на марсіанський ґрунт. Віктора охоплює неприємне відчуття. Дихання частішає, в скронях знову відчувається давнішнє неприємне поколювання. Наче кутасті "мікри" незграбно просуваються по судинах. Та це лише рефлексія. Він усвідомлює, що під час подорожі ніхто не помітив у звітах бортових комп’ютерів зорельота натяків на те, що відходи взаємодіяли із системами станції. Та він знає: гомункули, мають базову здатність до бездротового зв’язку. Якщо вони змогли "під'єднатися" до нейромережі корабля — потужного штучного інтелекту, значить збагатилися знанням людства. До моменту висадки на Марс це вже не просто гібридні краплі, а мікроскопічні "мислителі", які несуть у собі відбиток людської цивілізації. Від усвідомлення цих обставин наш стоік аж пересмикується і усвідомлює що це все йому наснилося. Раптом відчуває поштовх і сильний грюкіт — це до залізничного потяга Київ-Севастополь причепився новий теплопотяг. Віктор здригнувся і розплющивши очі зрозумів, що це був лише сон. За вікном — станція Євпаторія. Стоянка година. У вагоні пахне пилом і чиїмось бутербродом із ковбасою, а в голові ще крутяться марсіанські хроніки: гомункули що пульсують, червоні пустелі, застережливі візерунки в пилу.

Потягнувся, відчуваючи, як затекла шия, і зрозумів — час вийти на свіже повітря. Хутко вставив ноги в розшнуровані кеди, схопив куртку й вискочив на перон. Вечірнє сонце гріло асфальт, пахнуло морем і далеким димом мангалів. Усе ще під враженням від сну, попрямував до привокзального кафе. Спочатку думав узяти кави з еклером — класика. Але раптом зупинився. Ні, спершу щось простіше і тепліше. "Чашечку гарного курячого бульйону, будь ласка!" — сказав тітці за прилавком, усміхнувшись сам до себе. І остаточно прокинувся, вийшовши з цупкого трансу сну уві сні.

Як добре, промайнуло в свідомості: сиджу, в одній руці тримаю теплу чашку, а в іншій – домашній пиріжок з печінкою, що їх піднесла мені Галина; дивлюсь на зображення піддослідної хмари "пікселів", які ширяють наче зграя стрижів в небі, то ущільнюючись, то розпрямляючись наче пружинка слінкі й звиваючись, як вуж. Марс, гомункули, НАСА — усе розтануло, як сон. Та десь в глибині його душі лишилося відчуття, що навіть у простому бульйоні може ховатися цілий всесвіт.

 Але як завжди, ніхто і не здогадувався про інший бік "медалі". Адже вона залишить свій пекучий слід не лише на грудях минулих мешканців Червоної планети.

 

[1] Алюзія на роман Чернишевського "Что делать?" (рос.)

[2]    Абіогенез: утворення живих організмів з неживого середовища, приміром, з коацерватів (Олександр Опарін, 1920 рік).

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍