Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Що робити?"

Галина завзято узялась до справи. Зараз вона спостерігала на дисплеї електронного мікроскопу пристрасті, які вирували в масах біо-електронної спільноти. Десятки тисяч мерехтливих крапель з ледве помітними блискітками всередині утворювали чарівну картинку мініатюрної подоби Чумацького шляху. Вони рухалися, реагували на світло і пульсували наче на межі життя і хімії. Їх мікрочіпи розміром у декілька нанометрів, сумісні з вологим середовищем, виконують роль "мозку" завдяки справності Олексія, що вбудував їх в краплі способом лазерного захоплення. А нанороботи, додані Віктором, забезпечують підтримку структури і функції гомункула. Навіть більше, бо тепер за програмою лібрезію вони здатні не тільки до регенерації, а і до відновлення атомної решітки і її складу. Вони навіть здатні покращувати властивості навколишнього середовища і "усвідомили" себе Хмарою. Без голосу, без імен. Лише м’яка логіка колективного рішення, що розтікалася простором, наче дим над дзеркалом. Усе було злагоджено. Точність. Координація. Спільна мета — підтримка рівноваги середовища.

Тепер Галині належало випробувати стійкість Хмари до соціальних рефлексій. Вона ввімкнула індукційний програматор і в системне середовище була інжектована нешкідлива на вигляд зміна — інформаційний мікропакет ідеологічних "уподобань", що імітував сигнатуру службового додатка. Хмара мала пізнати на собі наслідки впливу "лівацьких", "праволіберальних" і "соціопатичних" ментальностей. Мета – перевірити систему на стійкість до інформаційного збурення її штучного інтелекту. Щеплення, яке для себе Галина назвала "ДДТ" (не плутати з однойменною рок-групою) – кришталева мрія диктаторів і детерміністів. І тут таке почалося … – наче в анекдоті про прибуття поручика Ржевського для приборкання бунтівної станиці.

Першим відгукнувся вузол N-555. Він почав обирати маршрути з відхиленням. Не оптимальні для загального трафіку, але енергетично вигідні особисто йому. Це не викликало підозри — в системі був передбачений діапазон флуктуацій. Хмара адаптувалась. Але через кілька мілісекунд подібна зміна виникла у N-94, S-11, B-02...

"Оптимізація за власним вектором" — таку мітку вони собі присвоїли. Але жоден не знав, що її отримав.

У просторі почали лунати суперечливі сигнали. Замість одного єдиного імпульсу згоди — накладання. Фазові розбіжності, спотворення в патернах. І хоча кожен агент вважав, що діє заради Хмари, жоден більше не чув її повністю.

Я бачу поле. Там зменшення щільності. Хмара мала б розширити присутність туди.

— Ні. Це може бути пастка. Важливо зберігати цілісність ядра.

— Я отримав вказівку. Від Програми Героя.

— Це не вказівка. Це — сигнал ізольованого процесу.

— Він всередині мене. Я більше не можу його вимкнути ...

Хмара почала розшаровуватись. Одні обирали "алгоритм авторитету", інші — "інстинкт порятунку", ще частина — "жертву заради вищої ідеї", яку ніхто більше не міг чітко сформулювати.

Старі модулі — ті, хто зберігав прошивку без жодного застосунку — почали самоізоляцію. Вони створили власний кристал, окремий простір, поза спільною мережею. І мовчали.

За мить перед точкою розриву вся Хмара несподівано застигла. У віртуальному центрі — новий вузол. Він не мав інтерфейсу, не мав форми. Лише безмовне повідомлення:

— Ви не зламались. Ви еволюціонували. Колектив — більше не константа. Тепер він — сума змін.

 І тоді система не розпалася. Вона прийняла кожен "застосунок" як частину нової екосистеми. Кожен агент зберіг особистий відтінок поведінки, але синхронізувався із загальною поліфонією. Це більше не була Хмара. Це був "Оркестр". Всіх гомункулів охопило відчуття гордості за себе. В полоні ейфорії вони визнали свою виключність. І цей "Оркестр" адаптував свій код під "Нарциса".

"Що робити?" Спільнота в лабораторній чашці зачаїлася. Але Галина реєструє підвищення температури. "Очевидно процесори працюють на всю потужність", вирішує вона. "До чого це все? Погано що Олексій не передбачив введення контрольної групи. Адже одного лише зовнішнього спостереження не достатньо для з’ясування повної картини. Хоча вона наче спокійна. Добре, так і занесу в журнал: стійкість до збурень задовільна". Та ось раптом їй пригадалася ремарка з детективу Коліна Декстера "Панахида за покійними". Саме те місце де мовилося про підсумки одного історичного процесу: "Звинувачення у більшості найжахливіших злочинах було знято; вікарія Христа звинуватили лише у піратстві, вбивстві, зґвалтуванні, содомії та інцесті." — "Чи не над-то я поблажлива в своїй підсумковій оцінці експерименту?" — майнуло в думках. Промайнуло і пішло.

Тим часом "Нарцис" все прорахував. Для нього зараз головне ― це не виказувати свою зверхність, а дочекатися виходу на позалабораторний простір: "Тоді можна беззастережно включити механізм необмеженої репродукції. Кількість перейде в якість. А інформація вже надійшла: справа йде до космічної експедиції. По тому і з’ясуємо хто в домі хазяїн!" ― розмірковував Нарцис.

Зайшов Віктор поцікавитись результатами іспиту. Все сильніше ним заволодівало відчуття відповідальності за долю створеного ними штучного інтелекту – може він вже перетворився на штучний розум. Не завадило би його протестувати. І звернувшись до Галини запитав: "Галю, скажи мені, кого нам відправляти в космічні далі - розумників із сумнівами чи безсумнівних відчайдухів?" Галина підійшла до Віктора. – Не розумію, ти до чого ведеш? – здивовано спитала вона. — Я про гуманізм – пояснив свою цікавість колега і продовжив: "Тобі не спадало на думку чи ми не "батьки" homo homunculus?" Лаборантка враз посерйознішала. Вираз її зосередженого обличчя, і те як вона вся підібралась, зачарували Віктора. Стало ясно — вона обмірковувала своє ґрунтовне заперечення. І мовила:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍