Емма Донохью - Кімната

найбільші з обчислених результатів. Ма шиє мені дві нові ляльки з маленьких шкарпеток, що їх я носив, коли був немовлям; вона стібками вишиває на їхніх обличчях усміхнені роти і прикріплює ґудзики замість очей. Я вмію шити, але мені це не дуже подобається. Шкода, що я не пам’ятаю себе немовлям і не знаю, яким був.

Я пишу листа Губці Бобу, малюючи самого себе і Ма на задньому плані, яка танцює, щоб зігрітися. Ми граємо у фотографа, пам’ятайка та рибалку. Ма пропонує зіграти в шахи, проте від них мені пухне мозок, і вона погоджується на шашки.

Мої пальці зовсім задубіли, і я кладу їх у рота. Ма каже, що там повно мікробів, і змушує мене знову вимити руки крижаною водою.

Ми робимо багато намистинок з тіста, але не можемо нанизати їх на разок, доки вони не засохнуть і не затверднуть. Ми майструємо зореліт з коробок і відерець; клейка стрічка майже закінчилася, одначе Ма каже:

— Ех, що вже там!

І ми використовуємо останній шматок.

Дахове Віконце помалу темніє.

На вечерю в нас прілий сир і розтала броколі. Ма каже, що я мушу поїсти, а то мені стане ще холодніше.

Вона кладе в рота дві болегамівні пігулки, запиваючи їх великим ковтком води.

— Навіщо ти п’єш пігулки, якщо поганий Зубчик уже випав?

— Мені здається тепер, ніби болять інші зуби.

Ми вдягаємо спальні футболки, а поверх них ще якусь одежину. Ма починає співати:

— Інший бік гори...

Я підхоплюю:

— Інший бік гори.

— Інший бік гори. Усе, що бачив він.

Я заспівую «Дев’яносто дев’ять пляшок пива на стіні» і зупиняюся на сімдесятій пляшці.

Ма затуляє руками вуха і просить лишити решту пляшок на завтра:

— Тоді вже, мабуть, з’явиться електрика.

— Згода, — кажу я.

— А якщо й не з’явиться, то сонця він однаково не зупинить. Хто? Старий Нік?

— А навіщо йому зупиняти сонце?

— От я й кажу, що він не зможе цього зробити.

Ма міцно обіймає мене й мовить:

— Пробач мені.

— За що?

Вона зводить дух:

— Це я винна: він розлютився через мене.

Я вдивляюся в її обличчя, але майже не бачу його.

— Він ненавидить, коли я кричу. Вже багато років я цього не робила, тому він надумав нас покарати.

Моє серце калатає дуже гучно.

— А як він нас покарає?

— Та вже покарав. Вимкнув електрику.

— О, це дрібниця.

Ма сміється.

— Що ти таке кажеш! Ми ж мерзнемо, їмо слизьку городину...

— Ага, але я думав, що він захоче покарати нас обох. — Я намагаюся собі це уявити. — Так, наче тут дві Кімнати і він садить мене в одну, а тебе — в другу.

— Джеку, ти в мене такий чудовий хлопчик.

— Чому я чудовий?

— Не знаю, — каже Ма. — Через те, що ти так несподівано тоді вискочив.

Ми ще міцніше обіймаємося.

— Я не люблю темряви, — кажу я Ма.

— Ну все, час лягати спати, а спати треба в темряві.

— Я здогадуюся.

— Ми розуміємо одне одного з півслова, еге ж?

— Еге ж.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени.

— Хіба мені не треба йти в Шафу?

— Не сьогодні, — каже Ма.

Коли ми прокидаємося, у Кімнаті ще більша дюдя, ніж учора. Годинник показує сьому нуль дев’ять; у ньому батарейка, тож він має всередині власний струм.

Ма весь час позіхає, бо вночі вона не спала.

Мені болить пузик, і Ма каже, що це, певно, від сирої городини. Я прошу в неї болегамівну пігулку з пляшечки, і вона дає мені половинку. Я чекаю і чекаю, але мій пузик ніяк не вгамовується.

Дахове Віконце потроху світлішає.

— Я радий, що він не приходив сьогодні вночі, — кажу я Ма. — Хай би він до нас узагалі не приходив; це було б суперкруто!

— Джеку! — Ма, здається, морщить лоба. — Думай, що кажеш.

— Я думаю.

— А ти подумай про те, що з нами буде. Хто дає нам їжу?

Я знаю відповідь.

— Дитя Ісус з полів, що в Зовні.

— Ну, так, а хто нам її приносить?

О-о-о!

Ма встає. Вона каже, що крани ще працюють, і це добрий знак.

— Він міг би перекрити і воду, однак не зробив цього.

Я не знаю, що це за знак такий.

Ми знову їмо бублики на сніданок, проте вони холодні й зовсім розкислі.

— А що буде, як він не ввімкне електрику? — питаю я.

— Я впевнена, що він увімкне. Може, навіть сьогодні ввечері. Час від часу я тисну на кнопки Телевізора. Тепер це просто сіра безмовна скриня; я бачу в ній своє обличчя, але не так добре, як у Дзеркалі.

Ми виконуємо всі відомі нам фізичні вправи, намагаючись зігрітися: карате, острови, «Саймон говорить» і батут. Ми граємо в класа, стрибаючи з одної коркової плитки на іншу. Правила тут такі: не можна стрибати вздовж однієї лінії і не можна падати. Ма пропонує зіграти в піжмурки. Вона зав’язує собі очі моїми камуфляжними штанцями, а я ховаюся під Ліжком поряд з Яєчною Змією і, розпластавшись крижем, стараюся не дихати. Ма шукає мене цілу вічність. Потім я пропоную пограти в альпініста: Ма тримає мене за руки, а я йду по її ногах угору, аж поки мої ноги опиняються вище від голови і я звисаю, вивернувшись назовні. Кіски спадають мені на обличчя, і я весело сміюся. Я роблю сальто і стаю на ноги. Мені хочеться ще і ще раз побути альпіністом, але Ма каже, що їй болить хворий зап’ясток.

Після вправ нас огортає втома.

Ми виготовляємо мобіль з макаронин та ниток, до яких прив’язуємо всякі предмети, крихітні малюнки помаранчевого мене і зеленої Ма, а також спіральки з фольги й жмутики туалетного паперу. Ма прикріплює верхню нитку до Даху останньою кнопкою зі Швацького Набору. Ми стаємо під мобілем і заходимося з усієї сили на нього дути — усі предмети, що висять на макаронинах, починають літати.

Я голодний, і Ма каже, що я можу з’їсти останнє яблуко.

Ану ж Старий Нік більше не принесе нам яблук?

— Чому він усе ще карає нас? — питаю я.

Ма кривить рота:

— Він уважає,