Емма Донохью - Кімната

що ми речі, належні йому, бо й Кімната теж його.

— А як так сталося?

— Ну, це він її зробив.

Дивина, а я думав, що Кімната сама по собі.

— А що, хіба не Бог усе створив?

Якусь хвильку Ма мовчить, а потім, потираючи мені шию, каже:

— Принаймні всі добрі речі.

Ми граємо в Ноїв ковчег. Усі предмети на Столі, як-от Гребінець, Тарілочка, Кухонна Лопатка, книжки і Джип, шикуються в лінію і швидко-швидко забираються в Коробку, доки не почався всесвітній потоп. Ма більше не грає: вона обхопила обличчя руками, ніби воно стало важким.

Я хрумаю яблуко.

— Інші зубки розболілися?

Вона дивиться на мене крізь пальці, її очі якісь здоровенні.

— Які тепер?

Ма встає так несподівано, що я лякаюся. Вона сідає в Крісло-Гойдалку і простягає до мене руки.

— Ходи до мене, хочу розповісти тобі історію.

— Якусь нову?

— Так.

— Чудово.

Вона чекає, поки я вмощуся в неї на руках. Я обгризаю яблуко з другого боку, щоб усмак поласувати ним.

— Ти знаєш, що Аліса не завжди була в Країні Див?

Цей трюк мені вже відомий.

— Так, вона потрапляє в будинок Білого Кролика і стає такою великою, що їй доводиться виставити руку у вікно, а ногу — в комин. Вона хвицає Ящура Крутихвоста, це трохи смішно.

— Ні, перед тим. Пам’ятаєш, вона лежала на траві?

— А потім провалилася в нору завглибшки чотири тисячі миль, але не забилася.

— Так от, я наче Аліса, — каже Ма.

Я сміюся.

— Ні-і. Аліса — маленька дівчинка зі здоровенною головою, більшою навіть за Дорину.

Ма жує губу, аж та трохи темніє:

— Еге ж, але раніше я жила в іншому місці, як і вона. Багато-багато років тому я була...

— На Небесах.

Вона прикладає до мого рота пальця, щоб я помовчав.

— Я спустилася на землю і була такою ж дитиною, як і ти. Я жила зі своїми мамою і татом.

Я хитаю головою:

— Ні, мама — це ти.

— Але я мала свою маму, я звала її Мамуня, — каже Ма. — І вона досі жива.

Навіщо вона вигадує? Може, це якась невідома мені гра?

— Вона... Значить, вона моя Бабця?

Як Дорина abuela. Чи свята Анна на картині, де Діва Марія сидить у неї на колінах. Я з’їдаю середину яблука, від нього майже нічого не лишилося. Я кладу рештки на Стіл.

— Ти виросла в її пузику?

— Ну... власне, ні. Мене взяли за дочку. Вона і мій татусь. Тобі він доводиться Дідусем. А ще я мала... точніше, маю... старшого брата, Павла.

Я хитаю головою:

— Павло — це ж святий.

— Ні, інший Павло.

Як може бути двоє Павлів?

— Для тебе він — дядечко Павло.

Занадто багато імен, моя голова переповнена. У пузику, як і раніше, порожньо, наче я й не їв яблука.

— А що ми їстимемо на обід?

Ма не всміхається.

— Я розповідаю тобі про твою родину.

Я хитаю головою.

— Якщо ти їх ніколи не бачив, це не означає, ніби вони не справжні. На землі стільки речей, що ти й не мріяв про них!

— А в нас іще залишився сир, що не впрів?

— Джеку, це важливо. Я жила в будинку зі своєю мамунею, татусем і Павлом.

Доведеться підіграти, інакше вона розгнівається.

— Той будинок у Телевізорі?

— Ні, він зовні.

Як сміховинно, адже Ма ніколи не була в Зовні.

— Але він схожий на будинки, що їх ти бачив у телевізорі. Будинок стоїть на околиці міста, позаду нього — двір з гамаком.

— А що таке гамак?

Ма дістає з Полиці олівця, малює два дерева і сполучає їх мотузяним плетивом, що на ньому лежить людина.

— Це пірат?

— Ні, це я гойдаюся в гамаку.

Ма складає малюнок удвоє; вона дуже збуджена.

— А ще я ходила разом з Павлом гратися на дитячий майданчик, гойдалася там на гойдалках і їла морозиво. Твої бабця і дідусь возили нас машиною в зоопарк і на пляж. Я була їхньою маленькою дівчинкою.

— Ні-і.

Ма бгає свій малюнок. На Столі мокро, його біла поверхня лисніє.

— Не плач, — кажу я.

— Не можу.

Ма розтирає сльози по обличчю.

— Чому не можеш?

— Хотіла б я описати тобі своє дитинство якнайдоступніше. Я так сумую за ним.

— Ти сумуєш за гамаком?

— За всім, що там, зовні.

Я притискаюся до неї. Вона хоче, щоб я зрозумів, і я щосили намагаюся зрозуміти, однак мені від цього починає боліти голова.

— Виходить, ти колись жила в Телевізорі?

— Я ж тобі казала: це не в телевізорі. Це справжній світ; ти й не повіриш, який він величезний.

Вона широко розводить руки, показуючи на стіни.

— Наша Кімната — лише крихітний, смердючий шматочок цього світу.

— Наша Кімната не смердюча, — мало не гарчу я.

— Ну, вона, наприклад, стає смердючою, коли ти пукаєш. — Ма знову витирає очі.

— Твої пуки смердючіші за мої. Ти просто намагаєшся мене надурити — ану, перестань!

— Гаразд, — каже вона, видихаючи зі свистом, наче повітряна кулька. — Поїжмо ліпше сандвіч.

— Чому?

— Ти ж казав, що хочеш їсти.

— Ні, не хочу.

Її обличчя знову лютіє.

— Я зроблю сандвіч, і ти його з’їси. Гаразд?

Вона мастить хліб арахісовою пастою, бо сиру вже не залишилося. Коли я жую, Ма сидить поруч, але не їсть. Вона мовить:

— Я розумію, це важко перетравити.

Що, сандвіч?

На десерт ми з’їдаємо по піввідерця мандаринів. Мені дістаються великі шматочки, бо Ма віддає перевагу маленьким.

— Я тебе не обманюю, — каже Ма, коли я досьорбую сік. — Я не могла розповісти тобі про це раніше, бо ти був занадто маленький, щоб усе зрозуміти. Тож виходить, що я тебе дурила. Але тепер тобі вже п’ять, і я думаю, що ти все зрозумієш.

Я хитаю головою.

— Те, що я роблю тепер, — це протилежне брехні. Це небрехня.

Ми довго дрімаємо.

Коли я прокидаюся, Ма вже не спить і дивиться на мене. Її обличчя зовсім поруч, цалів за два від мене. Я просуваюся вниз, щоб посмоктати ліву цицю.

— Чому ти так не любиш те, що тут? — питаю