Емма Донохью - Кімната

небо, а ракети, і корови, і дерева падають мені на голову...

Ні, я лежу в Ліжку, крізь Дахове Віконце просочується світло; мабуть, уже ранок.

— Це просто поганий сон, — каже Ма, гладячи мою щоку.

Я трохи посмоктав моні, однак не багато, ліва циця смачнюща. Тут я все згадую і, повернувшись у Ліжку, шукаю нових слідів на шиї Ма, але не знаходжу.

— Мені дуже шкода, що я вийшов з Шафи вночі.

— Я знаю.

Чи означає це, що вона мене прощає? Раптом я згадую ще дещо.

— А що таке «виродок»?

— Ой, Джеку.

— А чому він сказав, що зі мною щось не так?

Ма стогне.

— З тобою все добре, — каже вона, цьомаючи мене в носика.

— Але чому тоді він сказав це?

— Він просто хотів мене розлютити.

— Чому?..

— От ти полюбляєш грати машинками, кульками та іншими цяцьками. Ну, а він полюбляє грати на моїх нервах.

Ма стукає себе по голові. Я не знаю, як це — грати на нервах.

— А чому він сказав, що сидить без роботи?

— Ну, він її, мабуть, втратив.

А я думав, що втрачати можна речі, як-от наші кнопки з набору. У Зовні, мабуть, усе влаштовано зовсім інакше.

— А чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»?

— Ох, дай мені спокій хоч на одну хвилинку, добре?

Я лічу подумки: один бегемот, два бегемоти, але всі шістдесят секунд це питання крутиться в моїй голові.

Ма наливає собі склянку молока, а мені не наливає. Вона дивиться в Холодильник — світла там немає, і це дивно. Вона зачиняє дверцята.

Хвилина минула.

— То чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»? Хіба не з Небес?

Ма вмикає Лампу, але вона чомусь теж не світиться.

— Він мав на увазі, чий ти.

— Я твій.

Ма злегка всміхається.

— Можливо, лампочка перегоріла?

— Не думаю.

Ма труситься від холоду і йде перевірити Обігрівач.

— А чому він сказав, щоб ти не забувала про це?

— Ну, він думає, що ти його.

— Ха! От безклепко!

Ма дивиться на Обігрівач.

— Електрику відімкнули.

— Як це?

— Електричного струму немає.

Дивний сьогодні день!

Ми їмо пластівці, чистимо зуби, вдягаємося й поливаємо Вазон. Ми набираємо Ванну води, проте вона просто крижана, і нам доводиться митися в одязі. Дахове Віконце трохи світлішає, але не дуже. Телевізор теж не працює, і мені так бракує моїх друзів. Я вдаю, ніби вони з’являються на екрані, і поплескую по них пальцями. Ма пропонує вдягти ще одну сорочку і штанці, щоб зігрітися. І дві пари шкарпеток. Ми довго-довго-предовго бігаємо по Доріжці, а тоді Ма велить мені зняти одну пару шкарпеток, бо мої пальці в них хлюпають.

— Мені вушка болять, — кажу я Ма, і її брови зводяться вгору. — У вушках надто тихо.

— А, це тому, що ми не чуємо всіх звичних звуків. Немає ні потоку теплого повітря, ні гудіння холодильника.

Я граюся поганим Зубчиком, ховаючи його в різних місцях — під Комодом, у рис або за пляшку Мийного Засобу. Я намагаюся забути, куди сховав його, а потім радію знаходячи. Ма ріже всі зелені боби, що були в Морозилці; навіщо їй так багато?

Раптом я згадую приємну новину, почуту минулої ночі.

— Ой, Ма, льодяник!

Вона все ще ріже боби.

— Він у смітті.

Чому він залишив його там? Я підбігаю до Смітниці, натискаю на педаль, накривка підскакує зі звуком бем, але ніякого льодяника там не бачу. Я риюся в апельсинових шкірках, рисі, рагу й пакетах.

Ма бере мене за плечі:

— Облиш.

— Він приніс мені цю цукерку як недільний подарунок, — кажу я їй.

— Це непотріб.

— Ні, ні!

— Та він коштує, певно, центів п’ятдесят. Він хотів з тебе поглузувати.

— Я ніколи ще не смоктав льодяників.

Я скидаю її руки зі своїх плечей.

На Плиті нічого не можна розігріти, бо немає електрики. На обід ми їмо слизькі морожені боби; на смак вони ще гірші, ніж варені. Одначе ми мусимо їх з’їсти, а то вони розморозяться й зіпсуються. Про мене, хай псуються, хоч це й марнотратство.

— Почитати тобі «Зниклого Кролика»? — питає Ма після того, як ми вмилися холоднющою водою.

— А коли нам увімкнуть електрику?

— Вибач, але я не знаю.

Ми лягаємо в Ліжко, щоб зігрітися. Ма задирає весь свій одяг, і я напиваюся досхочу спочатку з лівої, а тоді з правої циці.

— А якщо в Кімнаті ставатиме холодніше і ще холоднішіше?

— Ні, не ставатиме. Затри дні розпочнеться квітень, — каже Ма, міцно притискаючи мене до себе. — Надворі зробиться тепліше.

Ми дрімаємо, проте я швидко прокидаюся. Дочекавшись, коли Ма міцно засне, я вибираюся з Ліжка і знову риюся в Смітниці.

Я знаходжу льодяник майже на самому споді: він наче червона кулька. Я мию руки й льодяник, бо він весь у рагу. Я знімаю целофанову обгортку і смокчу, смокчу його — це найсолодша річ, що я їв коли-будь! Цікаво, чи в Зовні все таке смачне?

Якби я втік, то став би стільцем, і Ма не змогла б знайти мене серед інших стільців. Або обернувся б на невидимця і приклеївся б до нашого Дахового Віконця, а вона дивилася б крізь мене. Або став би манюсінькою пилиночкою і залетів би їй у носа, а вона чхнула б, і я б вилетів.

Тут я помічаю, що очі Ма розплющені.

Я ховаю льодяника за спину.

Вона знову заплющує очі.

Я знову смокчу, довго-довго, хоч мене вже трохи нудить. Нарешті в моїх руках лишається сама паличка, і я викидаю її в Смітницю.

Коли Ма встає, то не згадує про льодяника; мабуть, вона спала, коли її очі розплющилися. Вона знову намагається засвітити Лампу, але марно. Вона каже, що залишить її ввімкненою, щоб ми відразу ж побачили, коли з’явиться струм.

— Ану ж він з’явиться посеред ночі і світло нас розбудить?

— Не думаю, що це станеться посеред ночі.

Ми граємо в кеглі М’ячиком-Стрибунцем і Паперовим М’ячем, збиваючи пляшечки з-під вітамінок. На них натягнуті голови всяких істот — Дракона, Чужинця, Принцеси, Крокодила; я зробив їх, коли мені було чотири роки. Виграю здебільшого я. Потім я вправляюся в додаванні, відніманні, діленні та множенні, записуючи