Публій Овідій Назон - Метаморфози

315 Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

316 Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

317 Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

318 Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

319 Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

320 Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша, — їй каже,—

321 Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

322 Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

323 Що на те скаже Тіресій досвідчений, — він-бо обидві

324 Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

325 Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

326 І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

327 Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

328 Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

329 Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

330 Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній

331 Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

332 В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

333 Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

334 Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

335 Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.

336 Батько всесильний зате-бо ж того, що зроблене богом,

337 Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі

338 Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

339 В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

340 Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

341 Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

342 Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

343 Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,—

344 Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

345 Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

346 Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —

347 Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.

348 Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

349 Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

350 Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

351 Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

352 Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

353 Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

354 Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

355 Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

356 Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

357 Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною

358 Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

359 Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

360 Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

361 Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.

362 Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

363 В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

364 Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

365 Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

366 «Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі

367 Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

368 Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

369 Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

370 Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,

371 Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

372 Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.

373 Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

374 Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

375 Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

376 Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

377 Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

378 Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

379 На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,

380 «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.

381 Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,

382 Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.

383 Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —

384 З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

385 Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

386 «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі

387 Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

388 До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

389 Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

390 Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

391 Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»

392 Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

393 Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

394 Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

395 Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

396 Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

397 Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

398 З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

399 Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

400 Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

401 Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.