Публій Овідій Назон - Метаморфози

402 Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

403 Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.

404 Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,—

405 «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —

406 Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

407 Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

408 Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,

409 Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

410 Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

411 Трави-м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

412 Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

413 В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

414 За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

415 Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

416 Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався

417 В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

418 Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

419 Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.

420 Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

421 Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

422 Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

423 Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

424 Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

425 Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.

426 Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.

427 Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

428 Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

429 Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

430 Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.

431 Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

432 Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

433 Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!

434 Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

435 Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

436 Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

437 Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

438 Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

439 П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

440 Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

441 Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

442 «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

443 Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

444 Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

445 Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

446 Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

447 Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!

448 Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

449 Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —

450 Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

451 Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

452 Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

453 Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

454 Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

455 Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,

456 Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

457 Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

458 Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,

459 Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,

460 Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,

461 Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

462 Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

463 Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

464 Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

465 Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

466 Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.

467 О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

468 Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

469 Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

470 Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

471 Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

472 Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

473 Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

474 Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

475 Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

476 Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці

477 Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,

478 Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,—

479 Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

480 Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

481 Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

482 Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

483