Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Картини на стінах оживали: з них виходили образи дам у розкішних сукнях та джентльменів у фраках. Вони кружляли навколо у безмовному, примарному танці, не зводячи погляду із Софії та Даміана. Але найбільше лякали дзеркала. У їхніх глибинах Софія бачила Катаріну.

Катаріна теж танцювала — з тим самим чоловіком, якого кохала, але її очі були сповнені болю. Вона наче намагалася щось сказати, але її голос не пробивався крізь музику.

— Вона хоче попередити мене… — прошепотіла Софія, притискаючись ближче до Даміана.

— Не слухай її. Ти — це ти. Ти не Катаріна, — його голос був глибоким, наполегливим. — І ти маєш силу завершити це.

Але з кожною нотою відчувалося, що світ розривається навпіл. Софія відчувала, як щось у ній самій коливається — дві частини її душі боролися між минулим і теперішнім. Якщо вона залишиться, цей світ поглине її. Але якщо піде — чи не втратить вона Даміана назавжди?

Музика наближалася до завершення. Останні ноти лунали, як відлуння долі, що вже неможливо змінити. Даміан міцніше притис її до себе, і Софія відчула, як межа між минулим і теперішнім починає стиратися.

— Якщо я піду… ти зникнеш? — її голос затремтів.

— Якщо ти залишишся — ти назавжди будеш частиною цього світу, — відповів він. — Але я більше не зможу втратити тебе. Не цього разу.

Їхні тіла кружляли у єдиному ритмі, і Софія відчула, як усередині неї борються два голоси — той, що кликав її залишитися, і той, що благав втекти. Але поки тривав цей танець, вона не могла обрати.

Раптом музика змінилася. Останній куплет — низький, сумний — заповнив залу, і в цей момент дзеркала розбилися. Удар хвилею пройшов крізь неї, і Софія відчула, як реальність хитається під ногами.

— Софіє! — голос Даміана був різким, його руки міцно тримали її. — Що ти бачиш?

Вона глянула у фрагменти розбитого скла. Там був маєток, порожній і холодний, — якщо вона піде, цей світ зникне назавжди. Але в одному уламку вона побачила себе — справжню, в її власному часі, на світанку нового життя.

— Я бачу… вибір, — прошепотіла вона.

Даміан нахилився ближче, його чоло торкнулося її.

— Я залишуся, якщо ти захочеш. Але якщо підеш — я не триматиму тебе.

Його слова були обіцянкою і прощанням водночас. Музика добігала кінця, і з кожною секундою вибір ставав невідворотним. Але що важливіше: кохання, яке пов'язало їх через час, чи свобода, якої вона так прагнула?

Останній акорд затремтів у повітрі. Танок зупинився. Час вибирати настав.

_____________________________________________________________

Януш Вельський уже зробив крок уперед, його рука стискала кинджал. Холодний блиск леза прорізав повітря, несучи загрозу, яка зависла між життям і смертю.

Але цього разу Софія встигла.

— Ні! — її голос пролунав, мов грім, розбиваючи тишу.

Вона кинулася між ними, і час зупинився. Кожна деталь завмерла – вогонь свічок, відблиски на дзеркалах, навіть вітер, що раніше хитав важкі оксамитові штори.

Музика з платівки була всюди – ніби жива сила, що проникала в тканину реальності, змушуючи її тріщати.

Даміан подивився їй у вічі. У його погляді не було страху – тільки глибока ніжність і прийняття.

— Що ти зробила? — прошепотів він.

Вона важко дихала, відчуваючи, як серце болісно б'ється у грудях.

— Я змінюю кінець.

Його пальці, теплі й сильні, обхопили її руку. Це був дотик, який вона пам’ятала знову і знову – обіцянка, якої не могла відпустити.

Дзеркала тріскалися одне за одним, а свічки мерехтіли, ніби вітер намагався загасити їх. Час розпадався, і світ балансував на межі буття.

Вельський зупинився. У його очах промайнув страх – вперше за всі ці роки. Він відчував, як музика, ця дивна, чужа сила, стирає його існування.

Музика стирала реальність, змушуючи його зникати.

Танець, який мав тривати вічно, завершувався.

Софія відчула, як Даміан вислизає крізь її пальці, ніби пісок, який не втримати. Його дотик ставав невагомим, постать – примарною, але його очі… Вони залишалися такими ж глибокими, такими ж живими, як у той день, коли вона вперше зрозуміла, що кохає його.

— Ти зробила це… — його голос був тихим, як подих вітру, але в ньому ще тремтіло щось справжнє, щось, що належало лише їм двом.

Вона вчепилася в його руку, ніби могла силою свого бажання втримати його тут, у цьому світі, де вони ще могли бути разом.

— Ні… Не йди… Я не хочу тебе втрачати, — її голос зірвався, і в кожному слові бриніли біль, страх і безмежна любов.

Даміан, зворушено усміхнувшись, провів пальцями по її щоці – такий легкий дотик, але від нього розтікалося тепло, яке вона запам’ятає назавжди.

— Я вже не належу цьому світу… Мене більше нічого не тримає. А ти… ти повинна жити, Софіє. Жити за нас обох.

Сльози палили її шкіру, стікаючи по щоках. Вона захитала головою, не приймаючи його слів, не приймаючи неминуче.