Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 11. Останній шанс

Маєток дихав тишею, як велетенська істота, що чекає на свій останній подих. Приміщення, порожні коридори і тихі шепоти стін — все навколо було наче застигло, як у пекельному сні, де кожен рух здається неприпустимим. Здавалося, самі картини на стінах спостерігали за Софією, її кожним кроком, кожним подихом. Дзеркала мовчали, відбиваючи лише її постать, що все більше ставала частиною цієї безжиттєвої тиші.

В руках Софії була платівка "Останній Вальс", її поверхня холодна і темна, як сама ніч. Вона обережно проводила пальцями по краях, намагаючись не допустити сумнівів, які загрожували її рішучості. Але пальці тремтіли, ніби вона тримала не стару річ, а долю всіх, хто колись був пов’язаний із цим прокляттям. Її дихання було уривчастим, серце билося так голосно, що, здавалося, його стукіт відлунювався по всій залі, але вона не могла відступити. Цей момент був вирішальним, і вона відчувала, як у її грудях розривається щось велике і важке. Якщо вона не зробить це зараз, то всі ці роки, все те, що вона любила, все це зникне, залишивши тільки порожнечу.

Даміан, її минуле, її любов — усе це перебувало під загрозою зникнення, якщо вона не змінить хід подій. Сумніви шипіли в її свідомості, але вони не мали влади над нею. Вона повинна була діяти. Це не був просто вибір. Це була боротьба за те, що вона втратила і за те, що їй належало. Її тремтяча рука, затискала платівку, і Софія відчувала, як із кожною секундою вибір ставав все важчий, але й неминучий.

Вона підняла погляд до дзеркала перед собою, і її серце застигло. Відображення знову почало змінюватися. На мить вона побачила не себе — а Катаріну, її обличчя. Вона була молода, з широко розплющеними очима, сповненими надії, і зі сльозами, що мерехтіли в темряві. Відображення наче шепотіло їй щоразу все більше і більше. «Ти не можеш втекти від цього. Вибір — це твоя доля.»

Грамофон стояв у центрі великої зали, покритий пилом і відлунням старих мелодій. Він виглядав чужим і водночас рідним, як річ, що чекала свого часу століттями. Софія стиснула платівку і, набравшись сили, ступила вперед, підходячи до столу з грамофоном. Платівка в її руках відчувалася важкою – не через вагу, а через те, що вона означала. На мить їй здалося, що тінь промайнула за колоною – чи це був лише згусток спогадів?

Софія затримала подих. Вибір зроблено. Назад дороги не було.

Вона поставила платівку на місце і опустила голку. Метал зачепив чорну поверхню, і перший звук розрізав повітря, наче удар грому – глибокий, пронизливий, ніби сам час здригнувся. Глухі ноти вальсу заповнили залу, пробуджуючи те, що дрімало у її стінах століттями. Звук, хоч і тихий спочатку, почав лунати, повільно, як вода, що розливається. Мелодія була знайома, але водночас чужа. Це був останній вальс — вальс, який мав змінити все.

І раптом усе навколо почало змінюватися.

Музика заповнила залу, і світ почав розпадатися, розчиняючись між реальностями. Стіни зникли, і Софія стояла посеред бальної зали 1823 року. Сотні свічок мерехтіли у повітрі, відкидаючи золоті відблиски на мармурову підлогу. Запах воску та старовинних парфумів огортав її, змішуючись із тремтінням її серця.

Бал Чорних Зір повторювався знову. Але тепер вона знала, що має зробити.

Музика продовжувала огортати  залу, наче павутиння, — тиха, але напружена, кожна нота бриніла у повітрі, ніби віщувала щось невідворотне. Софія зробила крок уперед, і її каблуки ледь чутно торкнулися холодної мармурової підлоги. Даміан уже чекав. Його постать — висока, темна, мов тінь — виділялася на тлі мерехтливого світла люстри. Його очі зустріли її погляд, і світ навколо зник.

Він простягнув руку, і Софія, не вагаючись, поклала свою долоню на його. Його пальці були холодними, але дотик — знайомим, майже рідним. Даміан притягнув її ближче, і вона відчула, як швидко б'ється його серце, наче він теж боявся, що час вислизає.

Вони почали танець — повільний, майже урочистий. Його рука ковзнула їй на талію, і ця близькість змусила її затамувати подих. Кожен їхній крок був бездоганним, ніби вони танцювали разом не вперше, а сотні разів до цього. Вальс закручував їх у вирі рухів, залишаючи лише їх і цю мелодію.

Софія відчувала, як її тіло піддається ритму. Даміан вів її впевнено, але в його русі відчувалася тривога — він тримав її так, ніби боявся відпустити. Вона зазирнула в його очі й побачила там щось більше, ніж туга. Це був страх втратити її назавжди.

— Ти боїшся, — прошепотіла вона, коли він нахилився ближче.

— Бо знаю, що цей танець — наш останній шанс, — його голос був тихим, але в ньому звучала пристрасна наполегливість.

Вони закружляли швидше. Спідниця Софії легким шлейфом ковзала підлогою, а її пальці ще міцніше стискали його плече. Кожен поворот був досконалим, але разом із музикою зала змінювалася. Тіні на стінах стали глибшими, дзеркала тремтіли, ніби хтось за них намагався прорватися назовні.

Відлуння минулого просочувалося в цей момент — вона бачила це у відображеннях. В одному з дзеркал вона помітила Катаріну, яка танцювала з цим самим чоловіком. Її обличчя було затьмарене смутком, і сльози блищали на її щоках. Софія відчула, як холодний страх спутав її серце. Чи не стане вона наступною, хто залишиться у пастці цього маєтку?

— Софіє… — Даміан зупинився, його голос зірвався на шепіт. — Не відпускай мене.

Його слова боляче відгукнулися в її душі. Вона підняла руку, торкнулася його щоки — тепло розлилося по її пальцях. Він був реальним. Цей дотик був теплішим, ніж раніше, майже палючим — ніби сама реальність намагалася утримати його в цьому світі. Вони танцювали, і з кожним кроком простір навколо змінювався ще більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍