Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

довідатися, що тепер у вас усе гаразд, і ще приємніше чути, що група зіграла в цьому свою роль. Нен, ви маєте чудовий вигляд. Невже минуло десять років? Cкажу відверто, як є — і це не психотерапевтичні вигадки — адже саме це слово ви полюбляли вживати? — Ернест знову розпустив пір’я. — Ви виглядаєте молодшою, впевненішою і привабливішою. Саме так ви й почуваєтеся, хіба ні?

Вона кивнула, торкнулася його руки й мовила:

— Мені зараз дуже добре. Я самотня, здорова і струнка.

— Я пам’ятаю, як ви завжди боролися із зайвою вагою!

— У цій битві я здобула перемогу. Тепер я зовсім інша — нова.

— Як вам це вдалося? Може, мені теж варто скористатися вашим методом? — Ернест ухопив пальцями складку на животі.

— Вам це не потрібно. Чоловікам пощастило — їм вдається спокійно носити будь-яку вагу, і ними навіть захоплюються, називаючи мужніми та кремезними. А щодо мого методу… Якщо вам справді цікаво, то мені допоміг класний спеціаліст!

Ця новина неприємно вразила Ернеста.

— Тобто весь цей час ви не припиняли психотерапію?

— О ні, я була вірною вам, моєму єдиному і неповторному мозкоправу! — Нен весело поплескала його по долоні. — Я кажу про лікаря — пластичного хірурга, який зробив мені новий ніс та змахнув чарівною ліпосакційною паличкою над моїм животом.

Кімнату заповнили глядачі, і Ернест слухав вступне слово, що завершилося знайомою фразою: «А тепер зустрічайте лікаря Ернеста Леша!»

Перш ніж підвестися, Ернест нахилився до Нен, поплескав її по плечу і прошепотів:

— Я справді дуже радий вас бачити. Поговорімо трохи пізніше.

Він рушив до подіуму, де мав виступати, і його голова йшла обертом. Нен — справжня красуня. Просто приголомш­лива. І до його послуг — це вже точно. Жодна жінка ще не видавалася такою доступною. Лишилося тільки одне — знайти найближче ліжко чи кушетку.

Кушетка. Авжеж! Тут і криється проблема, нагадав собі Ернест: минуло десять років чи ні, але вона все-таки пацієнтка, а тому — зась! Заборонена зона! Ні, міркував він, вона була його пацієнткою, однією з восьми членів психотерапев­тичної групи, до того ж тільки кілька тижнів. «Окрім по­переднього знайомства перед початком занять, я, здається, не зустрічався з нею наодинці», — думав Ернест.

Та яка різниця? Пацієнт — це пацієнт.

Назавжди? Десять років по тому? Рано чи пізно пацієнти дорослішають — з усіма перевагами, що супроводжують цей процес.

Ернест припинив свій внутрішній монолог та звернув увагу на глядачів у залі.

— Навіщо? Пані та панове, навіщо писати книгу про втрату? Зазирніть на полиці відділу літератури, присвяченої цій темі, вони просто вгинаються під численними томами! Для чого потрібен іще один?

Він говорив і відчував, що продовжує сперечатися зі своїм внутрішнім голосом. «Вона каже, що їй ніколи не було так добре. Вона не лікується у психотерапевта, не відвідувала сеанси вже дев’ять років! Ідеально. Чорт забирай, а чом би й ні? Двоє дорослих, які не проти…»

— Коли йдеться про психологічні проблеми, втрата посідає особливе місце. Передусім це явище універсальне. Жоден із людей нашого віку…

Ернест усміхнувся й поглянув у вічі більшості глядачів — йому це добре вдавалося. Він помітив, що Нен в останньому ряді теж усміхається і ствердно киває. Поряд із нею сиділа серйозна приваблива жінка з коротким кучерявим волоссям чорного кольору, яка уважно його вивчала. Невже ця жінка теж намагається його підчепити? На якусь мить йому вдалося упіймати її погляд, але вона швидко відвела очі.

— Жоден із людей нашого віку, — вів далі Ернест, — не здатен уникнути втрат. Це універсальна психологічна проблема.

«Е ні, є й інша проблема, — подумки нагадав собі Ернест. — Ми з Нен не просто двоє дорослих людей, які не проти побавитися. Я забагато про неї знаю. Вона відкрила мені стільки своїх таємниць, що тепер відчуває зв’язок зі мною. Пригадую, що її батько помер, коли вона була ще зовсім юною дівчиною, і я взяв цю роль на себе. Якби я допустив сексуальний зв’язок між нами, це було б зрадою».

— Багато хто зауважує, що читати студентам-медикам лекції на тему втрати значно легше, ніж на тему інших психіатричних синдромів. Студенти добре це розуміють. З усіх проблем у галузі психіатрії ця найбільше нагадує інші поширені хвороби, скажімо, інфекційні, або ж травми. Жодний інший стан не характеризується настільки чітким початком, причиною, яку легко визначити, логічним перебігом, ефективним і обмеженим у часі лікуванням і, знову-таки, чітко окресленим завершенням.

«Ні, — і далі сперечався з собою Ернест, — минуло десять років, тож усі домовленості можна вважати скасованими. Що з того, що колись вона ставилася до мене, як до батька? Тоді було так, а зараз — інак. Вона бачить у мені розумного, чуйного чоловіка. Варто лишень поглянути на неї: ковтає кожнісіньке моє слово! Її до мене тягне. Зазирни правді у вічі. Я вмію співпереживати. Я глибока особистість. Як часто самотній жінці її віку — будь-якого віку — щастить зустріти такого чоловіка?»

— Але, пані та панове, той факт, що студенти-медики, лікарі чи психотерапевти прагнуть простого, чіткого діагнозу й такого самого лікування втрати, не перетворює її на дрібницю. І спроба зрозуміти цю проблему, використовуючи медичну модель лікування, означає втрату всього людського, що нам притаманне. Втрата не подібна до бактеріальної інфекції, це не фізична травма; психічний біль не є аналогом соматичного розладу; розум — це не тіло. Кількість страждань, що ми їх відчуваємо, їхня природа визначаються не природою травми (чи не тільки нею), але тим, що вона означає. Саме її значення відрізняє душу від тіла.

Ернест осідлав свого коня. Він поглянув на обличчя глядачів, аби переконатися, що вони уважно його слухають.

«Пригадуєш, — мовив він подумки, — як вона боялася розлучення через свій попередній досвід із чоловіками, які використовували її як сексуальний об’єкт, а тоді їхні стежки розходилися? Пам’ятаєш, яку порожнечу вона відчувала? І якби сьогодні ввечері я пішов до неї додому, я зробив би те саме — перетворився б на одного з тих чоловіків, які нею користувалися!»

— Я хочу навести приклад важливості «значення» зі свого дослідження. Отже, до вашої уваги загадка: є дві вдови, які нещодавно зазнали втрати, і кожна з них прожила в шлюбі сорок років. Одна з них дуже страждала, але поступово повернулася до звичного життя, почала насолоджуватися періодами спокою і подеколи навіть отримувати неабияке задоволення. Іншій було значно важче: через рік після смерті чоловіка вона поринула у глибоку депресію, замислювалася про самогубство і потребувала тривалого нагляду лікаря. Чому ж ці дві ситуації мали настільки різні наслідки? Це справжня загадка. А тепер я дам вам підказку. Хоча ці жінки мали багато спільного, різниця між ними була, і то суттєва: ішлося про природу їхнього шлюбу. В однієї був неспокійний шлюб, сповнений конфліктів, а стосунки іншої були сповнені любові й поваги, вони повсякчас розвивалися. А тепер запитання: хто з них хто?

Поки Ернест чекав на відповідь від присутніх, він знов упіймав погляд Нен і подумав: «А чого це я думаю, що вона відчуватиме порожнечу? Чи матиме відчуття, що її використали? Як щодо вдячності? Можливо, наші стосунки в майбутньому стануть чимось більшим? Може, вона така ж хтива, як і я? Хіба я не маю права на вільний час? Невже я мушу бути психотерапевтом двадцять чотири години на добу? Якби я переймався