Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

деталями кожного свого вчинку, кожних стосунків, то ніколи б не займався сексом! Жінки, великі цицьки, секс… ти просто огидний, — подумки мовив він до себе. — Невже в тебе немає важливіших справ? Чому б тобі не подумати про щось більш піднесене?»

— Авжеж, ви маєте рацію! — сказав він уголос жінці з третього ряду, яка відповіла на запитання. — Усе правильно: жінка, чиї стосунки були конфліктними, у результаті мала більше проблем. Чудово. Б’юся об заклад, що ви вже прочитали мою книжку — або ж вам узагалі не потрібно її читати.

Звідусіль до нього линули усмішки, сповнені обожнювання. Ернест жадібно їх проковтнув і вів далі:

— Та чи немає тут суперечності? Можна припустити, що вдова, яка протягом сорока років мала стосунки, сповнені вдячності й любові, мала б постраждати значно більше. Зрештою її втрата була суттєвішою, хіба ні? Утім, як ви й припустили, ми часто бачимо зовсім протилежне. І це можна пояснити кількома факторами. Гадаю, що ключовим поняттям тут є «жаль». Уявіть біль жінки, яка глибоко всередині відчуває, що прожила сорок років у шлюбі з «не тим» чоловіком. Її горе пов’язане не з його втратою, чи то пак не тільки з нею, адже вона оплакує і власне життя.

«Ернесте, — подумки напучував він себе, — у світі є мільйони, мільярди жінок. А сьогодні в цьому залі знайдеться з десяток тих, які готові з тобою переспати, звісно, якщо тобі не забракне сміливості до них підійти. Просто тримайся подалі від пацієнток! Забудь про пацієнток!

Але ж вона не пацієнтка, а вільна жінка.

Вона дивилася — і досі дивиться — на тебе як на певний образ. Ти їй допоміг, вона тобі довіряла. То було потужне перенесення — і ти намагаєшся цим скористатися?!

Десять років! Перенесення безсмертне? Де про це написано?

Поглянь на неї! Вона неймовірна. Вона тебе обожнює. Хіба така жінка колись вибирала тебе з натовпу й намагалася підчепити? Подивись на себе. Черево, мов той лантух. Ще кілька фунтів — і вже не зможеш побачити свою ширінку. Хочеш доказів? Ось тобі докази!»

Ернестова увага настільки розсіялася, що він відчув запаморочення. Таке «роздвоєння» було для нього знайомим. З одного боку — істинна турбота про пацієнтів, студентів, слухачів. А ще — щире захоплення важливими питаннями існування як такого: зростання, жаль, життя, смерть, змістовність. А з іншого — його тінь, егоїстична і хтива. О, він майстерно допомагав пацієнтам використовувати їхні тіні, живитися ними, їхньою силою, життєдайною енергією, творчим ентузіазмом. Він знав усі необхідні слова та обожнював твердження Ніцше про те, що наймогутніші дерева мають пускати глибоке коріння глибоко в пітьму, глибоко в зло.

Утім, ці приємні слова не мали для нього особливого значення. Ернест ненавидів свою «темну половину», ненавидів той факт, що вона над ним домінує. Він ненавидів рабство, йому не подобалося перебувати в полоні тваринних інстинктів, він не хотів бути рабом примітивного програмування. І сьогоднішній вечір яскраво це проілюстрував: оце-от його тваринне сопіння й кукурікання, примітивне прагнення спокуси й завоювання — хіба ж то не скам’янілі рештки з прадавніх часів? А його потяг до грудей — прагнення м’яти їх і смоктати? Жалюгідно! Релікт із раннього дитинства!

Ернест стиснув долоню в кулак і щосили увіп’явся нігтями в шкіру.

«Будь пильним! У тебе тут сто слухачів! Дай їм усе, що можеш!»

— Хочу зауважити ще один факт щодо конфліктного шлюбу: смерть заморожує його в часі. Конфлікт триває вічно — він ніколи не закінчується, залишаючи відчуття незадоволення. Згадайте про відчуття провини! Згадайте численні ситуації, коли вдівець або вдова кажуть: «Якби ж то я…» Гадаю, це одна з причин того, що втрата як результат раптової смерті (скажімо, автомобільної аварії) є настільки тяжкою. За таких умов дружина й чоловік не мають можливості попрощатися, підготуватися до цього — і залишається забагато незавершених справ, невирішених конфліктів.

Ернест знову осідлав свого коника, і слухачі були дуже уважними й тихими. Він більше не дивився на Нен.

— Перш ніж ми перейдемо до запитань, я хочу звернути вашу увагу ще на один момент. Поміркуйте, як експерти з психічного здоров’я оцінюють процес переживання втрати чоловіка або дружини. Який період жалоби є ефективним? Коли вона минає? Через рік? Чи два? Здоровий глузд підказує, що жалоба має скінчитися, коли людина, яка пережила втрату, успішно відокремлює себе від втраченої половинки і повертається до нормального життя. Та насправді все набагато складніше! Значно складніше! Одним із моїх відкриттів у процесі дослідження стало те, що значна кількість вдів та вдівців (близько двадцяти п’яти відсотків) не просто повертаються до життя чи на попередній рівень свого функціонування — водночас у них спостерігається й суттєве особистісне зростання.

Ернест обожнював цю частину — слухачі завжди спри­ймали її як напрочуд важливу інформацію.

— Термін «особистісне зростання» не є ідеальним. Навіть не знаю, як варто назвати це явище, можливо, краще пасуватиме «посилене усвідомлення існування». Та одне я знаю точно: певний відсоток удів та подеколи вдівців вчаться ставитися до життя зовсім інакше. У них розвивається абсолютно інша здатність оцінювати його цінність. З’являється новий перелік пріоритетів. Як можна схарактеризувати це явище? Хтось сказав би, що вони вчаться сприймати дрібниці як щось справді дрібне й несуттєве. Вони вчаться відмовлятися робити те, чого їм робити не хочеться, вчаться присвячувати себе дійсно важливим аспектам життя: любові друзів та родині. А ще вони вчаться втамовувати спрагу з власних творчих джерел, відчувати зміну пір року, помічати красу природи. Та, мабуть, найбільш важливим є те, що вони віднаходять внутрішнє відчуття своєї минущості, а тому вчаться жити тут і тепер замість відкладати життя на потім — чекати наступних вихідних, літньої відпустки чи виходу на пенсію. У своїй книзі я описав це більш детально, а також наголосив на причинах і передумовах такого «усвідомленого існування». А тепер пропоную перейти до запитань.

Ернест просто обожнював запитання на кшталт: «Як довго ви працювали над книгою?», «Чи описані в ній реальні випадки, а якщо так, то як щодо конфіденційності?», «Про що буде ваша наступна книга?», «Наскільки ефективною є психотерапія, коли йдеться про переживання втрати?» Запитання щодо ефективності терапії зазвичай лунали з вуст тих, хто нещодавно зіткнувся із втратою, тож Ернест намагався відповідати на них максимально делікатно. Зокрема зауважував, що втрата має певні межі — люди, які її переживають, здебільшого повертаються до нормального життя як із терапією, так і без неї. Доказів на користь того, що ті, хто звернувся по допомогу до психотерапевта, вже за рік почуваються краще, аніж ті, хто цього не зробив, не існує. Утім, аби не принижувати значущості терапії, Ернест похапцем додав, що вона може зробити перший рік після втрати менш болісним, і на користь цього є докази. А ще є незаперечні докази на користь того, що терапія ефективна для людей, які пізнали втрату і страждають від сильного відчуття провини чи люті.

Запитання були банальними і ввічливими — більшого від публіки Пало-Альто він і не чекав. Разючий контраст, якщо згадати Берклі: там слухачі засипали його зухвалими й дратівливими запитаннями. Ернест кинув оком на свій годинник, жестом показав ведучій вечора, що виступ завершено, закрив теку з нотатками й сів. Після формальної подяки від власника книжкової крамниці, зал вибухнув оплесками. Ернеста оточили шанувальники з книжками. Підписуючи кожну книжку, він доброзичливо всміхався. Можливо, він дав волю