Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

демонстрували свої переливчасті зелені й пурпурові обкладинки, лежали купами на підлозі, терпляче очікуючи, коли їх поставлять на полиці, з грюкотом падали на підлогу зі столів. Біля віддаленої стіни височіли цілі пагорби книжок, що похмуро очікували на повернення до своїх творців. Обіч них стояли запечатані коробки з яскравими новими томиками, які нетерпляче чекали свого зіркового часу.

Його серце стиснув щем, коли він побачив своє дитя. Які шанси воно мало в цьому океані книжок, які можливості приготували для цієї маленької душі, що відчайдушно борсалася серед хвиль?

Він повернув до читального залу, де вже поставили п’ятнадцять рядів розкидних металевих стільців. Ось і його книжка «Втрата: факти, фантазії, фікції» — уся увага буде прикута саме до неї; кілька стосів примірників, десь із шістдесят, які буде придбано, а потім він їх підпише. Гаразд. Добре. Та як щодо майбутнього? Що буде з нею через два-три місяці? Можливо, кілька примірників знайдуть своє непомітне місце в секції з літерою «Л» у відділі психологічної мотиваційної літератури. А через півроку? Вона зникне. «Доступно тільки за спецзамовленням, доставка від трьох до чотирьох тижнів».

Ернест розумів, що жодна книжкова крамниця не має досить місця, аби виставляти всі книжки, хай навіть геніальні. Принаймні він усвідомлював цей факт, коли йшлося про твори інших письменників. Але в нього просто не вкладалося в голові, що і його книга теж має померти. Він працював над нею три роки, добирав найвишуканіші словосполучення й речення, м’яко брав читача за руку і вів його за собою через найтемніші закутки людського життя. Вона знадобиться багатьом людям і наступного року, і через десять років, адже в суспільстві з’явиться ще більше вдів і вдівців. Істини, презентовані в його праці, завжди будуть глибокими й актуальними.

— Не плутай цінність і незмінність — це шлях до нігілізму, — пробурмотів Ернест, намагаючись відкинути меланхолійні думки. Він пригадав свій улюблений постулат: «Усе минає». «Це і є природа досвіду, — нагадав він собі. — Ніщо не вічне. Незмінність є ілюзією, і одного дня вся Сонячна система лежатиме в руїнах». О так, йому стало значно легше! Ернестові ще більше полегшало, коли він згадав про Сізіфа: книга зникає? Гаразд, тоді напиши нову! А тоді ще одну і ще.

Попри те, що презентація мала початися за п’ятнадцять хвилин, відвідувачі вже почали займати свої місця. Ернест сів на стілець в останньому ряді, щоб переглянути нотатки й переконатися, що після його виступу в Берклі минулого тижня вони лежать у правильній послідовності. За кілька місць від нього вмостилася жінка з чашкою кави. Якась сила змусила його підвести на неї очі — і Ернест побачив, що вона пильно на нього дивиться. Йому сподобалося те, що він побачив: симпатична жінка з виразними очима, близько сорока років, довге біляве волосся, у вухах масивні срібні сережки, срібний ланцюжок змією обвиває шию, темно-помаранчевий ангоровий светр марно намагається втримати натиск грудей. Ох, ці груди! Ернест відчув, як пришвидшується пульс, і йому довелося відвести від них свій погляд.

Жінка дивилася пильно. Ернест рідко згадував про свою дружину Рут, яка шість років тому загинула в автокатастрофі, але завжди з неабиякою вдячністю згадував один із її подарунків. Одного разу (їхні стосунки тоді перебували на тому етапі, коли вони із задоволенням торкалися й любили одне одного) Рут відкрила йому універсальну таємницю всіх жінок: як завоювати чоловіка. «Це дуже просто, — сказала тоді вона, — треба тільки подивитися йому у вічі й затримати погляд на кілька зайвих секунд. І все!» Ця таємниця виявилася правдивою: Ернест знову та знову помічав, як жінки намагаються підчепити його на гачок. І ця жінка пройшла тест. Він знову підняв очі. Вона все ще дивилася на нього. Жодного сумніву — ця жінка намагається його спокусити! І нагода якраз слушна: його стосунки з партнеркою зайшли в глухий кут, тож Ернест відчував лютий сексуальний голод. Він нервово втягнув живіт і сміливо глянув їй у вічі.

— Лікарю Леш? — Вона нахилилася до нього й простягнула руку.

Він її потиснув.

— Мене звати Нен Свенсен. Жінка затримала свою долоню в його руці на кілька секунд довше, аніж того можна було очікувати.

— Ернест Леш, — він щосили намагався вирівняти свій голос. Серце стукотіло, мов скажене. Йому подобалося сексуальне полювання, але не його початковий етап — ритуал, ризик. Він заздрив Нен Свенсен — яке самовладання, яка впевненість у собі! Щастить таким жінкам, подумав він про себе. Їм не потрібно щось говорити, добирати цікаві зауваження, незграбно запрошувати когось випити, потанцювати чи потеревенити. Досить уже й того, що від їхнього імені говорить краса.

— Я знаю, хто ви, — мовила вона. — Запитання в тому, чи знаєте ви, хто я.

— А маю знати?

— Якщо таки не знаєте, це мене засмутить.

Ернест був спантеличений. Він уважно подивився на жінку, намагаючись не зупиняти погляд на її грудях.

— Гадаю, мені треба подивитися на вас трохи довше й пильніше, але згодом. — Він усміхнувся й багатозначно кивнув на присутніх, яких ставало дедалі більше, й усі вони невдовзі вимагатимуть його уваги.

— Може, ім’я Нен Карлін пробудить якісь спогади?

— Нен Карлін! Нен Карлін! Звісно! — Ернест схвильовано стиснув її плече — рука жінки сіпнулася, а кава пролилася на сумочку й спідницю. Він підстрибнув, почав незграбно бігати кімнатою в пошуках серветки і врешті-решт повернувся з рулоном паперових рушників. Доки жінка намагалася витерти каву зі своєї спідниці, Ернест спробував пригадати все, що йому було відомо про Нен Карлін. Вона була однією з пацієнток, із якими він познайомився десять років тому, коли тільки розпочинав свою практику. Їхній керівник, лікар Молей, неабиякий фанат групової терапії, наполягав на тому, аби практиканти проводили групові сеанси вже на першому курсі. Нен Карлін потрапила до однієї з таких груп. З того часу минуло багато років, але спогади зринули в пам’яті дуже чітко. Тоді Нен мала зайву вагу — ось чому він її і не впізнав. А ще він згадав, що вона була дуже сором’язлива та зневажала саму себе — знову-­таки нічого спільного із впевненою жінкою, яка сміливо дивилася йому у вічі. І, якщо він не помилявся, тоді вона мала великі проблеми з чоловіком — авжеж, саме так і було. Той сказав, що йде від неї, бо вона надто гладка. Він звинувачував Нен у тому, що вона порушила шлюбні обітниці — не поважала, не слухала його і дозволила собі стати непривабливою.

— Чи я пам’ятаю? — мовив Ернест. — Пригадую, як ви соромилися в групі, як непросто вам було вимовити бодай слово. А ще я пригадую, як ви змінилися, як розлютилися на одного з чоловіків (якщо не помиляюся, його звали Саул). Ви звинуватили його, і не без аргументів, у тому, що він закидає групу «гранатами», ховаючись за своєю бородою.

Ернест почувався зіркою. Він мав феноменальну пам’ять — міг згадати найменші дрібниці групових та індивідуальних сеансів навіть через багато років.

Нен усміхнулася й енергійно закивала.

— Я теж пам’ятаю свою групу: Джей, Морт, Беа, Ґермана, Іринія, Клаудія. Я відвідувала сеанси два чи три місяці, а потім мене перевели на Східне узбережжя. Гадаю, групова терапія врятувала мені життя. Шлюб мене просто знищував.

— Як приємно