Ю. Несбе - Макбет

не хотіла знижувати ані стандартів, ані витрат. Ті, хто так гадав, погано знали Леді. Вони не знали, що головним для неї був не фінансовий результат, а ексклюзивний статус закладу. Він мав бути не лише елегантнішим за «Обеліск», а і кращим за нього в будь-якому аспекті. Казино «Інвернесс» мало бути таким закладом, у якому клієнти могли би показати себе, місцем, з яким вони хотіли би, щоб їх асоціювали. А вона, Леді, мала бути такою персоною, поруч з якою всім би хотілося показатися і з якою всі бажали би асоціюватись. Люди грошовиті приходили саме сюди; політики з горішнього ешелону влади, актори, спортсмени із зіркового небозводу, письменники, світські левиці, денді та інтелектуали — всі приходили до столу Леді, шанобливо вклонялися, цілували їй руку, з усмішкою вислуховували її ввічливу відмову на їхнє так само ввічливе прохання надати гральний кредит і з вдячністю приймали безкоштовний коктейль «Кривава Мері». Не важливо, прибуток чи збиток, — вона доклала стільки зусиль не для того, щоб стати господинею затрапезного борделю на кшталт «Обеліску» — тож нехай туди ходять усілякі покидьки, яких вона аж ніяк не хотіла бачити під люстрами казино «Інвернесс». Справжніми люстрами. Але часи дійсно змінилися. Кредитори почали ставити незручні запитання. І її відповідь їм не подобалася: вона вважала, що «Інвернесс» потребує не дешевих спиртних напоїв, а більшої кількості більших за розміром люстр.

Утім, цієї хвилини Леді не думала про бізнес. Вона думала про власну залежність, схожу на наркотичну. І про те, що Макбета ще й досі нема. Він завжди попереджав її, що може запізнитись. А те, що трапилося під час облави на Свено, явно сильно вплинуло на нього. Макбет мовчав, але жінка це відчувала. Інколи він бував навдивовижу жалісливим — принаймні їй так здавалось. І це — чоловік, який на її очах убив людину. Вона бачила його зважену рішучість перед убивством, бачила, з якою холодною вправністю він його здійснив, бачила, що в його посмішці після вбивства не було ні грана розкаяння.

Але цього разу сталося щось таке, чого не траплялось раніше. Макбет став внутрішньо беззахисним. Іноді їй було важко зрозуміти кодекс честі таких людей, як Макбет, але наразі Леді відчувала, що виникла проблема може призвести його до втрати орієнтирів. Ідучи проходом, жінка спіймала на собі погляди двох чоловіків, що стояли біля бару. Обидва були молодшими за неї. Але вони її не цікавили. Хоча Леді й робила все, аби бути привабливою й бажаною, вона зневажала чоловіків, які її хотіли. Окрім одного. Спершу їй було дивно, що хтось настільки заволодів її думками та серцем. Вона часто питала себе, чому вона, яка ніколи нікого не любила, полюбила саме цього чоловіка. І дійшла висновку: бо він любив у ній те, що відлякувало інших. Її фізичну силу та силу волі. Розум, який був потужнішим за розум багатьох чоловіків і який вона не завдавала собі клопоту приховувати. Треба бути справжнім мужчиною, щоб любити в жінці такі якості. Леді зупинилася біля великого вікна, що виходило на майдан Робітників, і поглянула на «Берту» — чорний локомотив, який стояв на варті перед входом до покинутого вокзалу. Жінка добре знала, що то було болото, в якому за багато років застрягло й потонуло багато людей. Невже він знову…?

— Кохана!

Скільки разів вона чула, як він шепоче це слово їй на вухо? І щоразу воно звучало, як вперше. Він відсунув убік її довге руде волосся, вуста торкнулися її шиї — і її тіло наче струмом пронизало. Втім, це було трохи недоречно, бо ті двоє, біля бару, стежили за ними, але вона нічого не сказала. Бо він прийшов.

— Де ти був?

— У своєму новому кабінеті, — сказав Макбет, обнімаючи її за талію.

— У новому кабінеті? — перепитала жінка, погладивши його передпліччя. Відчула кінчиками пальців шрами. Він розповів, звідки взялися ті шрами: доводилось колотися в темряві, він погано бачив власні вени і тому часто потрапляв голкою в одне й те саме місце. Якщо робити це досить часто і довго, неминуче заносячи інфекцію, то руки стануть такими, як у нього — наче їх протягли крізь колючий дріт. Але свіжих ран вона не намацала. Відтоді минуло вже кілька років. Леді вважала, що це дуже багато, і в пориві якогось дитячого оптимізму сподівалася, що коханий вилікувався назавжди.

— А я й не знала, що оті колишні вугільні комори в підвалі називаються «офісами».

— Мій новий офіс розташований на третьому поверсі, — пояснив Макбет.

Леді здивовано повернулася до нього.

— Що?

З темної бороди Макбета блиснули білі зуби.

— Перед тобою — новий голова ВБОЗу нашого міста.

— Правда? Не може бути!

— Так, правда, — розсміявся Макбет. — Зараз у тебе такий шокований вигляд, який я, напевне, мав у кабінеті Дункана.

— Я не шокована, любий, я… я просто щаслива. Ти заслужив це підвищення! Хіба ж я не твердила тобі про це весь час? Хіба не казала, що ти вартий більшого, ніж сидіти в підвальному кабінеті?

— Так, казала. Дуже часто казала, моя люба. Але ти була єдиною. — Макбет відхилився і знову весело розсміявся.

— Тепер ми підемо вгору, коханий. Ти піднімешся зі свого підвального мороку, станеш відомим! Сподіваюся, ти запросив собі хорошу зарплату.

— Зарплату? Ні, забув. У мене була єдина вимога: щоб моїм заступником став Банко, і Дункан із Малкольмом погодилися. Просто божевілля якесь…

— Божевілля? Аж ніяк. Я вважаю, що це мудре призначення.

— Я не про призначення. По дорозі до управління ми зустріли трьох сестер, яких прислав Геката, і вони напророчили, що я отримаю цю посаду.

— Напророчили?

— Так.

— Напевне, вони знали наперед.

— Ні. Коли я зайшов до кабінету Дункана, він сказав, що рішення було ухвалене буквально п’ять хвилин тому.

— Г-м-м… Тоді це якесь відьмацьке чаклунство, не інакше.

— Схоже, вони були під кайфом і мололи всілякі дурниці. Сказали, що я згодом стану старшим комісаром. І знаєш що? Дункан запропонував відсвяткувати моє призначення тут, в «Інвернессі»!

— Стривай. Що вони сказали?

— Він запропонував відзначити моє призначення тут. Чи буде добре для твоєї репутації те, що начальник поліції запропонував влаштувати гулянку в твоєму казино?

— Ні, я — про сестер. Вони сказали, що ти станеш старшим комісаром?

— Так, але забудь про це, люба. Я підтримав пропозицію Дункана і сказав, що він та всі ті, хто мешкають за містом, зможуть заночувати в готелі. Тут наразі багато вільних кімнат, тому…

— Звісно, ми влаштуємо вечірку, — мовила Леді й погладила Макбета по щоці. — Я