Ю. Несбе - Макбет

Макбет знизав плечима.

— Та хтозна чому. Може, захворів, бо у вогнях світлофорів мені ввижаються мерці.

Вона поклала руку йому на зап’ястя.

— Ходімо. Я маю те, що тобі потрібно, мій хлопчику.

— Так, маєш, — усміхнувся Макбет.

І вони пропливли по казино. Леді знала, що через високі підбори виглядала на півголови вищою за нього, знала також, що її молода фігура, елегантна вечірня сукня та легка хода змушували чоловіків біля бару захоплено витріщатися. Знала, що в «Обеліску» вони такого не побачать.

Дафф лежав на великому двоспальному ліжку, втупившись у стелю на тріщину в фарбі, яку він так добре знав.

— А вже після наради Дункан відвів мене убік і спитав, чи я не розчарований, — згадував він. — Сказав, що вони з заступником вважали мене природним кандидатом на цю посаду.

Тріщина мала відгалуження, які поширювалися нібито абсолютно довільно, але, коли він примружував очі, вони втрачали різкість і неначе утворювали якийсь візерунок, якесь зображення. Дафф просто наразі не міг збагнути, яке саме зображення.

— І що ж ти відповів? — почувся голос з ванної, який перекривав шум води. Навіть тепер, після того як вони вже надивилися одне на одного за тривалий час знайомства, жінка не любила, коли Дафф бачив її до того, як вона була вже повністю готова. І це його цілком влаштовувало.

— Я відповів, що так — я був розчарований. Коли він сказав, що вибрали Макбета, бо той не належав до еліти, стало ясно, що мене підсиділи саме тому, що я був серед тих, хто від самого початку підтримав проект Дункана зі злиття двох підрозділів у єдиний відділ.

— Що ж, це дійсно так. А що сказав…

— Дункан сказав, що є ще одна причина, але не хотів торкатися її при інших. Облава на «вершників» була лише частково успішною, бо сам Свено спромігся втекти. Дункан дізнався також, що я отримав наводку завчасно і цілком міг би встигнути поінформувати його. Сказав, що я мало не пустив псу під хвіст цілий рік підпільної роботи через свою свавільну й егоїстичну поведінку. А Макбет та спецназ врятували операцію. Тому було б підозріло й несправедливо віддавати перевагу мені. Але він усе ж таки приберіг для мене утішний приз.

— Він віддав тобі відділ убивств, і це не так вже й погано, правда ж?

— Він менший за нарковідділ, але я, принаймні, уникнув приниження бути підлеглим начальника ВБОЗу.

— А хто все ж таки переконав Дункана?

— Ти про що?

— Хто обстоював інтереси Макбета? Дункан вміє слухати, він віддає перевагу груповим рішенням, які ухвалюються консенсусом.

— Повір мені, люба, інтереси Макбета ніхто не лобіював. Я навіть сумніваюся, що йому відоме це слово. Все, що йому потрібно в житті, — це ловити поганців і забезпечувати щасливе життя своїй цариці з казино.

— До речі, про царицю, — мовила вона, зупинившись у дверях ванної кімнати. Звісно, її прозорий пеньюар демонстрував більше, аніж приховував. Даффу багато чого подобалося в цій жінці, і дещо з того, що подобалося, він не міг навіть чітко визначити. Але було одне, що він обожнював у ній беззастережно, — її молодість. У сяйві свічок, що стояли на підлозі, іскрилася волога в її очах, на червоних губах, на блискучих зубах. Проте сьогодні йому хотілося чогось більшого. Бо був у поганому гуморі. Після того, що сталося, він вже не почувався таким дужим і до всього готовим, як вранці. Однак, можливо, цьому можна було зарадити.

— Зніми його, — попросив він.

— Та я ж його щойно вдягнула, — хихикнула вона.

— Це — наказ. Стій, де стоїш, і знімай його. Повільно.

— Гм. Не знаю, не знаю. Може, ти даси мені більш конкретний наказ?

— Кетнесс, я як офіцер вищого рангу наказую тобі повернутися до мене спиною, натягнути на голову те, що ти начепила на себе, нахилитися вперед і міцно впертися в одвірок руками.

Дафф почув, як вона хтиво, по-дівчачому, охнула від несподіванки. Може, вдала, що шокована, навмисне заради нього, а може, й ні. Але його це цілком влаштовувало. Відповідний настрій швидко повертався.

Геката йшов розгонистою ходою мокрою долівкою центрального вокзалу поміж облупленими стінами та наркоманами, які щось безладно белькотіли. Він помітив, як на нього уставилися двоє хлопців, що схилилися над шприцом та ложкою, явно збираючись розділити її вміст. Вони його не знали. Ніхто його не знав. Мабуть, цей великий чоловік в гірчично-жовтому кашиміровому пальті з ретельно доглянутим, майже неприродно чорним волоссям та шикарним годинником «ролекс» видавався їм ідеальною здобиччю, яка щойно потрапила до левового лігва. А може, у них виникли підозри, можливо, вони забачили щось лиховісне в самовпевненій і рішучій ході чоловіка та в його стекові з позолоченим набалдашником, яким він відбивав ритмічне «цок-цок» в унісон зі шпильками-підборами високої широкоплечої жінки, котра йшла за два кроки позаду нього. Якщо то дійсно була жінка. А може, було щось лиховісне в отих трьох чоловіках у легких пальтах, що зайшли до вокзалу якраз перед ним і зайняли позиції попід стінами. Зрештою, хлопці відчули, що це вони опинилися в його лігві. Що левом був саме він.

Геката зупинився і пропустив Стрегу вперед до туалету вузькими сходами, які нещадно смерділи сечею. Помітив, як двоє «наркомів» опустили голови, зосередившись на невідкладному завданні — нагріти і вколотись. Наркомани. Для Гекати це було ствердженням факту без будь-якої зневаги, презирства чи роздратування. Зрештою, вони були джерелом його доходів.

Стрега відчинила двері біля підніжжя сходів, наполохала й підняла на ноги сплячого чоловіка, злобно вишкірилася на нього й тицьнула пальцем убік — мовляв, іди туди, сам знаєш, куди. Геката прослідував за нею між кабінками та мийками з поламаними кранами. Сморід був настільки сильним, що Гекаті до сліз різало очі. Але сморід мав і важливу функцію: відганяв випадкових людей з завидющими очима і змушував наркоманів робити відвідини туалету максимально короткими. Стрега з Гекатою зайшли до найдальшої кабінки з табличкою «Не користуватися» на дверях, у якій унітаз був по вінця заповнений екскрементами. Більше того, на стелі в належному місці неонової лампочки не було, тому через погану видимість поцілити шприцом у вену не видавалося можливим. Стрега витягла кахлю біля переповненого унітаза, повернула ручку і штовхнула стіну. Стіна відступила, й вони увійшли всередину.

— Швидше зачиняй, — сказав Геката й закашлявся. А потім озирнувся, обдивляючись кімнату. Колись це була залізнична комора, другі її двері вели до тунелю в напрямку південних ліній. Через два роки після того