Ю. Несбе - Макбет

працьовитий хлопець, — вела далі Стрега. — І Геката обіцяє, що якщо він та його батько поводитимуться як слід і дотримуватимуться правил гри, то через відповідний час він також стане старшим комісаром.

— Заплановане поступове підвищення, — додала вона. А потім, злегка вклонившись, обернулась і вхопила своїх сестер під руки: — Ходімо, дівчата.

Широко розкритими очима дивився Банко, як химерна трійця дійшла до управління поліції й звернула за ріг будинку. Ці жінки здавалися настільки чужорідними й недоречними, що, коли щезли, він мимоволі спитав самого себе: а чи справді вони тут були?

— Щось багато нині психів пришелепуватих на вулицях розвелося, — зауважив Банко, наздогнавши Макбета у фойє перед столом для реєстрації.

— Нині? — спитав Макбет, натискаючи кнопку ліфта. — Пришелепуваті психи почувалися чудово в цьому місті завжди. Ти помітив, що у тих дам були охоронці?

— Невидима армія Гекати?

Двері ліфта ковзнули й розчинились.

— Даффе, — мовив Макбет, відступаючи убік. — Як же ж тепер…

— Привіт, Макбете й Банко, — привітався блондин, широко крокуючи повз них до вихідних дверей.

— Боже милосердний, — мовив Банко. — Він точно у стресовому стані.

— Так завжди буває, коли тебе призначають на високу посаду, — усміхнувся Макбет. А потім зайшов до ліфта й натиснув кнопку підвалу. Там розташовувався спецназ.

— А ти помітив, що у Даффа завжди риплять черевики?

— Це тому, що він завжди купує завелике взуття, — пояснив Макбет.

— А навіщо?

— Та хтозна, — знизав плечима Макбет, устигши притримати двері перед носом у полісмена, який підбіг до ліфта від столу реєстрації.

— Щойно мені зателефонували з кабінету старшого комісара, — сказав захеканий полісмен. — Наказали, щоб я покликав вас нагору, коли ви прибудете.

— Ясно, — мовив Макбет, відпускаючи двері.

— Якась халепа? — запитав Банко, коли двері ліфта зачинились.

— Та мабуть, — відповів Макбет, натискаючи кнопку четвертого поверху. Він відчув, як засвербіли шви у нього на плечі.

5

Леді йшла через ігрову кімнату. Світло з величезних люстр м’яко падало на столи з темно-червоного дерева, за якими люди грали в блекджек та покер, на зелений велюр, де пізніше, ближче до опівночі, затанцюють кості, та на подібний до мінарету гострий золотий шпиль у центрі рулетки. Люстри були зменшеними копіями 4,5-тонної люстри палацу Долмабахче у Стамбулі, а шпиль, націлений з середини стелі на рулетку, був таким самим, як на рулетці. Люстри кріпилися тросами до балок мезоніну таким чином, що кожного понеділка їх можна було опускати для чищення скла. Це була одна з тих технічних подробиць, які не цікавили більшість відвідувачів. Так само, як і маленькі вишукані лілії, які господиня вшила в товстий поглинаючий звуки килим темно-червоного кольору, придбаний в Італії за грубенькі гроші. Проте Леді було не байдуже до симетричних шпилів, і лише вона одна знала, що знаменували собою лілії. І цього було достатньо. Це належало їй.

Круп’є, мов за командою, виструнчувалися, коли Леді проходила повз них. Вони добре зналися на своїй роботі, були вмілими й розважливими, шанобливо ставилися до клієнтів, але в разі потреби виявляли рішучість і твердість. Круп’є мали добре доглянуті нігті та руки, гарні зачіски й були вдягнуті в бездоганну елегантну червоно-чорну уніформу казино «Інвернесс». Щороку фасон форми мінявся, і шилася вона на замовлення для кожного члена персоналу. А найголовніше — круп’є були чесними. Леді не просто припускала це, вона це бачила й чула. Бачила в очах відвідувачів, у мимовільних посіпуваннях м’язів облич, випадкових рухах та театральних невимушених позах. Чула в найменших відмінностях тремтіння голосових зв’язок. Вона мала загострену внутрішню чутливість, успадковану від матері та бабці. Однак тоді як у старості ця загострена чутливість завела матір та бабцю в моторошні сутінки безумства, Леді користувалася нею для того, щоб виявляти нечесність та недобросовісність і позбуватися їх. Починаючи з важкого дитинства й донині. Ці інспекційні обходи мали подвійну мету. Насамперед — завжди тримати персонал у тонусі, аби щодня і щоночі підлеглі демонстрували вміння та вигляд, принаймні, на категорію вищі, ніж у персоналу «Обеліску». І, звісно, — викривати нечесність і недобросовісність. Навіть якщо вчора люди були чесними й шанобливими, завтра вони могли змінитися, бо люди, подібно до глини, формуються конкретними обставинами, мотивами та вказівками; завтра вони могли би з радісним ентузіазмом робити те, про що навіть подумати не могли ще вчора. Так, це було єдиним чітко визначеним фактором, незмінно присутнім чинником: людина має пожадливе серце. Леді добре це знала. Бо й сама таке серце мала. Вона то проклинала своє серце, то вихваляла, радіючи, що має саме таке, а не інакше. Бо саме воно принесло їй багатство, але водночас воно ж і позбавило її всього. Але що зробиш: саме таке серце билося в її грудях. Нічого не можна було змінити чи зупинити, можна було лише йти за його покликом.

Леді кивнула знайомим, що зібралися довкола рулетки. То були постійні клієнти. Кожен із них мав свою причину приходити сюди. Дехто хотів розслабитися й відволіктися після напруженого робочого дня, а інші, навпаки, — напружитися після нудної праці. Були й такі, хто не працював взагалі, зате мав багацько грошей. Ті, які не мали ані роботи, ані грошей, опинялися в «Обеліску», де завсідників частували безкоштовною вечерею, якщо вони грали у гру, складнішу за «500». Завжди траплялись ідіоти, що вірили в якусь систему, котра начебто мала забезпечити їм великі виграші у віддаленій перспективі; ця порода телепнів ніби ось-ось мала вимерти, але, як не дивно, ніколи не переводилася й не вимирала остаточно. Були також і ті — хоча про це жоден власник казино не насмілився б сказати вголос, — хто утворював міцну основу їхнього бізнесу. Ті, які не могли не приходити. Кого тягло сюди, бо вони не могли зупинитися й ризикували всім, ризикували вдень і вночі, заворожені кулькою рулетки. Та кулька гасала по блискучому диску, наче маленька Земля, захоплена гравітаційним полем Сонця. Сонця, яке дарувало їм щоденне життя, але врешті-решт спопеляло їх згідно з невідворотними законами фізики. То були ігрові наркомани. Саме вони забезпечували Леді її хліб з маслом.

Згадавши гравців-наркоманів, Леді поглянула на годинник. Був іще ранній вечір, але їй хотілося, щоб за столами побільшало клієнтів. Повідомлення з «Обеліску» свідчили, що той продовжував забирати в неї бізнес попри те, що вона вклала великі гроші в дизайн інтер’єру, в кухню та облаштування готельних кімнат. Дехто думав, що через високі ціни та чималі інвестиції вона може розоритися, бо «Обеліск», який функціонував ось уже три роки, утвердився у свідомості людей як раціональна альтернатива «Інвернессу», але вона