Лариса Підгірна - Червона Офелія

ви, голубонько, таке кажете! Та й хіба у цій кімнаті є сторонні люди? — його погляд мимоволі натикнувся на Марка. — Супутник Олесі Дмитрівни, як я розумію, вельми гідна людина! Вам немає чого соромитися! Та й ваш наречений, я певен, буде приємно вражений. Розважте нас, голубонько! Просимо!

— Панове, заради розваги можемо спробувати! — з ентузіазмом промовив Каліниченко. — Анно, то направду ви даремно боїтеся видатися нам дивачкою! Ми ж усі тут творчі люди, а значить, уже диваки! Викличте нам дух, наприклад…

— Пана Юзефа Роллє! — сплеснула долонями Ольга Татарінова. — А чому б і ні?

— Наскільки мені відомо, пан Роллє був ще й психіатром, Ольго Борисівно! — з посмішкою промовив Остапенко. — Себто науковцем, матеріалістом! Навряд чи він з’явиться перед нами, нехай навіть у такому амферному вигляді… Може, все-таки, когось іншого?

— Ви забуваєте, панове, — заперечила Татарінова. — Пан Роллє був моїм сусідом, мешкав у Кам’янці, на цій же вулиці, зовсім поруч, до того ж непогано розбирався в політиці та історії… Гадаю, його духу буде цікаво знову побувати там, де пройшло усе його життя… Що скажеш, Олесю Дмитрівно? — звернулася вона до Біличенко.

Олеся лиш притулилася до Марка, потягуючи кальян.

— Мені байдуже! Викликайте, чий дух забажаєте, аби тільки щось путнє дізнатися. Роллє — так Роллє! — проказала вона. — Все одно я не знаю, хто це такий.

— А ви, Марку, візьмете участь у наших розвагах? — поцікавився у Шведа Остапенко.

Марко стиснув плечима.

— Спостерігатиму… якщо панство не проти…

— Ну, раз товариство так зацікавилося моїми скромними здібностями медіума, тоді приступимо! — жваво промовила Анна Головацька. — Ольго Борисівно… знадобиться аркуш паперу, перо, чорнило та міцна нитка. Маятник я зроблю зі своєї каблучки.

Поки Каліниченко розливав товариству шампанське, Ольга Татарінова принесла усе необхідне, й Анна взялася зображати на аркуші щось схоже на циферблат годинника. Виписала усі літери по колу та цифри від нуля до дев’яти. Зліва і справа вивела два слова «Так» і «Ні». Центр того кола позначила якимось незрозумілим символом. А потім зняла з пальця каблучку із зеленим смарагдом і прив’язала до кінця нитки.

— Свічки, свічки! Запалімо свічки! — порадив Євген Остапенко. — На спіритичних сеансах, Ольго Борисівно, обов’язково запалюють свічки, якщо ви не проти!

— Звичайно, ні! — Ольга Татарінова кинулася до комоду, на якому стояв різьблений бабусин підсвічник. Запалила свічки і встановила його у центрі столу.

— З вашого дозволу, панове, я теж долучуся до створення містичної атмосфери, — проказала вона, затягуючи оксамитові портьєри. По кутках кімнати одразу залягли густі сутінки. Обличчя присутніх за столом раптом стали іншими, якимось загостреними і в той же час напівреальними, однак Швед спостерігав за всіма цими маніпуляціями без особливого інтересу. У кімнаті, заповненій клубами кальянного диму, у мерехтливій сутіні захмеліле товариство тепер могло при бажанні й чорта побачити. Олесина голова так зручно вмостилася на плечі Марка, що він і поворухнутися не хотів.

— Ти віриш у спіритизм? — прошепотів він на вухо Олесі.

Тонкі парфуми Біличенко діяли на нього магічно, і ці приємні миті, коли вони могли отак просто бути поряд, видавалися просто казковими.

— Тсссс! — відповіла вона. — Не можна ж бути таким матеріалістом! Удай, хоча б, що тобі це цікаво.

А й справді, чому не вдати? У всякому разі тепер він міг подумки узагальнити свої враження про це театрально-спіритичне товариство.

Снігірів радив йому ніколи не втрачати пильності та видивлятися в усіх без винятку ворожих агентів. Якщо діяти з таким підходом, то ворогами будуть видаватися усі й на кожному кроці. От, хоча би той же меценат театру, Євген Остапенко, говорить різкі, неприємні речі… Але хіба не так само вважає його батько? Кожен, хто мав хоч якесь добротне життя до революції, прагнув сьогодні тільки одного — повернути його собі назад. Без стрілянини і кровопролиття. У багатьох ставлення як до більшовиків, так і до УНР було розмите, незрозуміле, ба навіть байдуже… На загальному тлі кривавого місива, що відбувалося Україною то тут, то там, більшовики зі своєю політикою, звичайно, програвали в очах інтелігенції, людей мистецтва. А от простому люду було цілковито байдуже до театрів, мистецтва та політики. Те, що їм пропонували совєти, видавалося ласим та бажаним шматком. Дарма, що то більше нагадувало сир у мишоловці.

Марко розумів, що це не змінити, допоки сама інтелігенція не почне служити народу. Служити, а не вар’ятувати, як оці люди, що зібралися тут, на вечірці Ольги Татарінової.

— Ну… все! — видихнула Анна Головацька. — Готово! Отже, панство, налаштуймося на містичну хвилю… Сядьмо отак, колом, аби всім було зручніше бачити і чути. Моя каблучка буде відігравати роль маятника і вказувати на відповідні літери. А Ви, Олесю Дмитрівно… чи не зволите записувати їх, аби ми могли прочитати, що скаже нам дух пана Юзефа Роллє…

— Звичайно, Аню, — Біличенко ліниво потягнулася до нового аркуша, винувато глипнувши на Марка. — Як скажете…

— Отже, починаємо! — Анна Головацька занесла над магічним колом затиснуту у пальцях нитку з каблучкою на кінці. — Тиша, панове! Абсолютна магічна тиша! — проказала вона. — Успіх сеансу залежить від нашого загального настрою!

Анастасія Домбицька пурснула сміхом, та Анна так убивчо зиркнула на неї, що та вмить стихла і прибрала серйозного вигляду.

На кілька хвилин у кімнаті, як і просила Анна, запанувала цілковита тиша, на тлі якої голосним видавалося лише потріскування свічок та напружене сопіння Дмитра Каліниченка. Рука Головацької завмерла над зображенням, а каблучка почала виписувати кола й еліпси у повітрі, гойдатися то в один бік, то в інший, та, врешті-решт, імпровізований маятник наче заспокоївся і налаштувався на потрібну хвилю.

— Дух Юзефа Роллє, з’явися, ми бажаємо розмовляти з тобою! — урочисто проказала Анна Головацька. — Дух Юзефа Роллє… Чи чуєш ти нас? Ми бажаємо розмовляти з тобою!

Усі присутні ніби завмерли за столом. Навіть насторожене сопіння Каліниченка припинилося. Каблучка Анни затремтіла на кінці нитки і почала знову рухатися по колу.

— Дух Юзефа Ролле, очікуємо на твою появу! Ми бажаємо спілкуватися з тобою! — утретє проказала Головацька. — Чи тут ти? Чи чуєш нас?

Імпровізований маятник загойдався вправо-вліво з новою силою та вже за мить закрутився над виведеним на аркуші словом «Так!»

— Він тут! — проказала Анна Головацька. — Дух Юзефа Роллє тут! Чи можна поставити вам кілька запитань, пане? — раптом звернулася вона до невидимого гостя шанобливо, на «ви», немов збентежившись, що «тикає» такій поважній персоні…

Каблучка закрутилася на лівій частині аркуша, вочевидь, демонструючи згоду потойбічного гостя.

«Яка дурня, — подумав Марко. — Невже хтось із тих, хто за сидить за цим столом, справді вірить у реальність присутності духа Юзефа Роллє? Та сам