Лариса Підгірна - Червона Офелія

мізки на зібраннях таємного гуртка. Ваш молодий вік у певній мірі виправдовує цей щирий запал, але…

Швед зусиллям волі змусив себе не виказувати роздратування. Якщо цей самовдоволений павич, Остапенко, дійсно провокує його, хто знає, чим завершиться тоді їхня розмова.

— Мені довелося бувати, як ви кажете, з тими екзальтованими гімназистами в бою… — проказав Марко якомога спокійніше та розважливіше. — Якби не їхня патріотична екзальтація, навряд чи ми з вами зараз тут попивали би шампанське, пане Остапенку. Невже ви всерйоз гадаєте, що московські окупанти дозволили б вам розкошувати? Чому ж, коли Кам’янець був у їхніх руках, більшість місцевих заможних людей подалися за кордон? До Відня, Варшави чи Константинополя, от як ви… Чому повертаються тепер, коли в Кам’янці мирно, спокійно, працюють театри та кав’ярні? Мені дивно, що опікуючись українським театром, ви не розумієте таких простих речей; не розумієте чи не бажаєте розуміти, за що ллється українська кров.

— Ой… полиште цю патетику, друже мій… — відмахнувся Остапенко. — Скажіть краще, хто тих гімназистів туди посилав? Кров, бачте, українська пролилася… Та нашому народу їсти не дай, аби з кимось погерштикатися! До того ж я не опікуюся українським театром! Як на мене, українська мова у театрі звучить дивно; навіть, якщо хочете — дико! Я звик до римської опери та віденської оперети, а місцеве святилище мельпомени підтримую зовсім не тому, що мені до вподоби недолугі україномовні постановки пана Крамовського! Я підтримую театр, бо там є чудова Ольга Борисівна, Олеся Дмитрівна, які роблять цей світ прекрасним і варті гідного життя навіть у такі темні часи! А те, чим займаються панове Петлюра і Моркотун, — звичайне перетягування ковдри.

— Зрозуміло… — проказав Марко. — Я збирався прояснити вам той факт, що пан Моркотун стоїть на засадах української автономії у складі Росії, тобто збереження її нікчемного залежного статусу, а пан Петлюра вболіває за повну самостійність України як незалежної держави. Та вам, здається, все одно щодо таких дрібниць…

— Панове, панове, вгомоніться, заради Бога! — втрутилася Ольга Татарінова, яка з наростаючою тривогою спостерігала за розмовою обох своїх гостей. — Скуштуйте краще канапки з шинкою! Пан Швед правий у тому, що з більшовиками митці каші точно не зварять! Нас просто розстріляють! — розвела вона тонкими руками. — Або ж змусять грати, як каже Микола Савович, усіляку пропагандистську дурню! Ото вже, направду, панове, недолугість! Але у складі Російської імперії ми таки непогано жили! Олесю Дмитрівно, чи не так?

Біличенко театрально закотила очі.

— Просто облишмо цю розмову, панове! Для чого вона? І ви, Євгене… Краще розкажіть, як там у Стамбулі! — проказала Олеся неспішно, приймаючи з рук Остапенка кальянний мундштук.

— Перепрошую, люба Олесю Дмитрівно, — Остапенко галантно поцілував їй руку. — Та все ж, дозвольте мені завершити! Ваш супутник, вочевидь, переконаний, що раз він працює на новий уряд, то у його присутності я маю боятися виказувати свою думку? Звикайте, юначе! За що ви там боретеся? За незалежну і свобідну Україну? А в незалежній і свобідній Україні має бути свобода слова, думки… Чи готовий ваш Петлюра до такої свободи?

— Готовий, гадаю, — відповів Марко. — Але у воєнний час, коли ворог дихає нам у спину, такі висловлювання мають усі підстави рахуватися зрадою. Особливо коли подібні розмови ведуться у місті, спокій якого забезпечують війська УНР.

— Полишімо, панове, цю розмову! — втрутився собі й Антін Кропивницький. — Наче недільного вечора спілкуватися нема про що… Господь із тими масонами та московською комуною! Як людина думаюча, я відчуваю, що вся ця катавасія революційна отак просто не розсмокчеться, і ми тут, у Кам’янці, наче вві сні, в самообмані якомусь… Удаємо, що все в порядку, сподіваємося, що все налагодиться… Тільки Богу одному відомо, чим усе це скінчиться…

Олеся тим часом поклала голову на плече Маркові. Тут, у товаристві колег, вона відчувала себе вільно й розкуто. Випустила з губ хмарку п’янкого вишневого диму.

— Спробуй! — протягнула мундштука Марку. — Тобі сподобається. І… припини дражнити Остапенка, — зашепотіла вона. — Ти ж бачиш, який він далекий від усього, що діється…

Торкнулася щоки та губ Марка, залишаючи по собі гіркувато-солодкий вишневий присмак.

— А й справді, панове… чи не спробувати нам одну забаву? — проказав раптом Євген Остапенко. — Анно, може, продемонструєте нашому товариству свій незвичайний талант? — звернувся він до Анни Головацької, що увесь час мовчала у тіні свого нареченого. — Справді, чому б не дізнатися, коли то все скінчиться?

— Я не ризикую, боюсь, що товариство неправильно сприйме цю мою здатність, — скромно усміхнулася дівчина.

— Ви про що? — поцікавилася Ольга Татарінова. — Не інтригуйте, пане Євгене!

— Я про спіритичний сеанс! — змовницьки проказав Остапенко. — Викличемо чийогось духа та й запитаємо, як далі буде… Шановному товариству невідомо, що серед нас є справжній медіум.

— То серед нас є новоявлена Анна Шмідт? — здивовано підняв брови Кропивницький. — Ти не розповідала мені, що умієш спілкуватися з духами померлих, Аню… І ти справді у це віриш?

— Звісно, вірю! — безапеляційно промовила Анна. — Мені доводилося бувати на таких сеансах у Відні, і я з упевненістю можу сказати, що то цілком правдоподібне дійство.

— Не соромтеся, Анно! — Остапенко ніжно взяв дівчину за руку. — Не соромтеся свого унікального дару і не вгашайте його! Панове! — голосно проказав він. — Я можу засвідчити, що панна Головацька не тільки бувала на спіритичних сеансах, але й сама їх проводила! Вона дійсно володіє непересічними здібностями медіума! Там, у Відні, наша Анна дивувала вишукане товариство умінням розмовляти з потойбічними субстанціями так само, як і ми розмовляємо з реальними людьми!

— Аню… — здивовано мовила Ольга Татарінова. — А як же Віденська оперета? Я чула, ви домоглися там певного успіху… Невже ви відмовилися від кар’єри співачки заради сумнівних спіритичних експериментів?

— Так, так, звичайно, — випередив Анну Головацьку Остапенко, — Анна подавала великі надії у Віденській опереті, однак її, як ви кажете, спіритичні експерименти мали такий шалений успіх, що бажання стати провідником потаємного переважило. Чи не так, Анно?

— Як ви знаєте, панове, — нарешті озвалася сама Головацька, — я була змушена повернутися до Кам’янця не через успіхи чи невдачі у мистецтві, а з причини занедужання моєї матері. Ця обставина утримує мене тут і досі. Звичайно, любов до сцени не полишає мене, тому я граю у нашому театрі. Та й жити за щось потрібно…

Звичайно, дуже люб’язно з вашого боку, пане Євгене, що ви склали мені, як медіуму, таку чудову рекомендацію. Однак тут, у Кам’янці, я не ризикую відкривати свій невеличкий секрет… Тож ви просто розкрили його, не запитавши на те моєї згоди…

— Аню, Аню… — похитав головою Остапенко. — Ну що