Лариса Підгірна - Червона Офелія

Однак товариство справді заінтриговано слідкувало за рухами Анниної каблучки.

— Хто переможе у цій війні? Більшовики чи війська УНР? — просто, без передмов, запитав Євген Остапенко. — Запитайте його, Аню, хто переможе?

Головацька розмірено, як і належить медіуму, повторила запитання.

Каблучка загойдалася і взялася виписувати спіралі й лінії над магічним колом. Та раптом, наче невидима рука зупинила її; вона гойднулася, затремтіла і закрутилася дзигою над літерою «П».

— Записуйте, Олесю Дмитрівно, записуйте! — пошепотіла Анна Головацька. — Літерат «П»!

— У тебе непогано виходить, Аню, грати роль медіума! — заворожено проказав Антін Комарницький, та Анна тільки шикнула в його бік.

— «О»! Наступна літера «О»!

— Отже, разом виходить «ПО», — відповіла Олеся, з посмішкою підморгнувши Марку.

— «Б»… «Е»…

— «ПОБЕ…», — повторила літери, на які вказала каблучка Олесі Біличенко.

— «Д», «Я», «Т»….

— Товариство, у мене виходить «ПОБЕДЯТ»… — збентежено проказала Олеся. — Російською «победят»…

— Далі, Аню, далі! Не відволікайтеся! — схвильовано промовив Остапенко.

— Отже… «победят»? — повторила Анна. — «Б»…, «О», «Л»…

— Схоже на те, що маємо «ПОБЕДЯТ БОЛЬШЕВИКИ»! — проговорила Ольга Татарінова. — Більшовики переможуть…. О Господи, Аню! Припиніть це! Припиніть цей сеанс негайно!

— Чекайте, чекайте, Ольго Борисівно! — втрутився Остапенко. — А з якого дива Роллє раптом узявся розмовляти російською? Він і за життя польською писав… Чого б це з нами він переходив на російську? Запитайте духа, Анно, чому він спілкується з нами російською мовою? З чого б це раптом?

Каблучка знову задрижала і взялася вказувати на нові літери. Анна ледве встигала надиктовувати їх Біличенко.

«ПОТОМУ ЧТО Я НЕ ВЛАДЕЮ ВАШИМ ПАРШИВИМ ХОХЛЯЦКИМ НАРЕЧИЕМ!» — записала під диктовку Головацької Олеся.

— Оце так! — округлив очі Антін Кропивницький. — У житті такого не бачив! А чого це у пана Роллє така нелюбов до української мови? То, може, польською йому було б зручніше?

«БУДУ РАЗГОВАРИВАТЬ ПО-РУССКИ», — категорично показала каблучка Головацької. — «БУДЕТ МНОГО КРОВИ, ВИ ВСЕ СГНИЕТЕ».

— Ого… — присвиснув Остапенко. — Схоже, пан Роллє на тому світі втратив свою делікатність… Кажуть, він був вельми добрим до людей!

— Аню… Олесю Дмитрівно, це вже не смішно! Ольго Борисівно, припиніть ці дурні жарти! — Анастасія Домбовська ледь не крізь сльози вхопила Татарінову за руку.

— Ні-ні… я тут ні до чого! — прошепотіла сполотніла Анна Головацька. — Дух сам рухає моєю рукою… Я тут ні до чого!

— Очевидно, що це не дух пана Роллє! — зазначив Євген Остапенко. — Зачекайте ви, Настю, зі своїми страхами! Дайте довести сеанс до завершення!

— Тоді без мене! Я не хочу більше бути присутньою під час цієї безглуздої забави!

Татарінова звела очі на Домбовську.

— Моя люба, це ж не завдасть вам ніякої шкоди! Не йдіть, залиштеся!

— Мені — ні! Але моїй християнській душі…. — вигукнула Домбовська. — Я не буду займатися тим, що суперечить Божому порядку речей. Я йду звідси і негайно!

— Запитайте, чи цей дух ще тут, Аню? — не звертаючи уваги на слова Анастасії наказав Остапенко. — Поцікавтеся, кому він належить, такий неделікатний… Я читав оповідки пана Роллє, багато чув про нього… Кажуть, він був вельми шанобливою і доброю людиною. А цей дух…

— Чи ви ще тут, дух Юзефа Роллє? — тремтячим голосом поцікавилася Анна Головацька.

Каблучка закрутилася над словом «ТАК!», задрижала і знову пішла виписувати еліпси і кола над аркушем.

— Чи можемо ми далі спілкуватися з вами? — перепитала Анна Головацька. — Хто ви? Назовіть своє ім’я?

«ГЕОРГИЙ КАРАЕВ» — вказала на відповідні літери каблучка Анни.

— Георгій Караєв? — підняла очі на присутніх Анна. — Це хто? Хто це такий, панове? Олесю Дмитрівно… Ви все правильно записали? Цікаво, хто такий Георгій Караєв?

Біличенко і сама сполотніла. Рука, якою вона записувала літери, раптом укрилася червоними кривавими плямами. Олеся підняла руку; геть усе, записане на аркуші, залило червоним кольором, наче хтось перекинув склянку з кров’ю…

— Що за дурня, панове? Я погодилася бути присутньою на сеансі лише задля розваги, але Ви, Аню, здається, переходите всі межі… Розвага перестає бути розвагою!

— Олесю Дмитрівно, та я тут ні до чого! Богом клянуся! — вигукнула Анна Головацька. — У мене вже й рука затерпла тримати цю каблучку!

— Ну то покладіть її! Це вже не гра, Анно… Навіщо ви отак з нами? Олю, будь ласкава… Припини це негайно!

— Олесю Дмитрівно, Олесю Дмитрівно! — проказав Остапенко примирливо. — Заспокойтеся… Розвага не вдалася, очевидно. Ми почали спіритичний сеанс, будучи переконані, що це лише невинний жарт, а тут, схоже, все вдалося по-справжньому…

— Яке там по-справжньому! — вигукнула Біличенко. — Це знущання! Анна сміється над нами, тільки й того! Не чекала від вас, Аню, такої зневаги до нашого товариства!

— Та я тут справді ні до чого, Олесю Дмитрівно! — знітилася Головацька. — Я тут абсолютно ні до чого!

— А що накажете мені думати? — розсміялася Олеся. — Ми очікували на веселу розвагу, а ви перетворили її у жахливу пародію! Це так негідно! Ольго Борисівно, будьте ласкаві, увімкніть електричне світло! Мені треба негайно вимити руки!

Татарінову довго вмовляти не довелося. Біличенко підхопилася і нервовими кроками почимчикувала слід за Ольгою до вбиральні. А Марко тим часом узяв до рук аркуш, по якому розпливлася кривава пляма.

Підніс ближче до очей, розтер між пальцями, навіть понюхав.

— На вашу думку, панове, що то може бути? — поцікавився Кропивницький.

— Ясно що — кров! — проказала Анастасія Домбовська. — Дух цього Караєва чітко сказав, що буде багато крові і ми всі згинемо…

— Як на мене, — посміхнувся Марко, розглядаючи перо, яким користувалася Олеся. — То це звичайний хімічний фокус, а не прояви потойбічного. Погляньте, після того, як я взяв перо до рук, на моїх пальцях залишаються схожі на кров червоні плями, але це не кров…

Пане Остапенку, зізнайтеся, що домовилися з пані Головацькою розважити товариство в такий спосіб, та й по всьому…

— Я не займаюся подібними розвагами, пане Марку, — з викликом відповів Остапенко. — Я лише запропонував розважитися, провести спіритичний сеанс та продемонструвати нашій Анні свої здібності, якими я був зачарований у Відні. Так само й панна Головацька, гадаю, тут ні до чого… Незрозуміла метаморфоза….

— Та невже? — усміхнувся знову Марко. — Однак дозвольте, панство, залишити вас на кілька хвилин, маю дізнатися, як почуває себе Олеся Дмитрівна, опинившись у такій неприємній ситуації.

— Ти причетна до цього? Зізнавайся! — почув Марко вже в коридорі Олесин голос, що лунав за дверима вбиральні. — Як ти могла дозволити Головацькій таке витворяти з нами? Що вона взагалі робить у твоєму домі, ця особа із сумнівною репутацією?

— Олесю, — виправдовувалася Татарінова, — у тому, що відбулося, моєї вини немає, ми всі на початку сприйняли це як цікаву розвагу, не більше!