Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Амелія

Нервово дивлюся на годинник і бачу, що вже майже п‘ята година. Приходить Джейк, який працює сьогодні вночі, і ми з Катрін йдемо до роздягальні. Мені знадобилося близько 20 хвилин, щоб зібратися додому, і ще 10, щоб дочекатися коли піде Катрін. Вона ж повинна бачити, як я сідаю в машину до Даніеля, так?

Коли я помічаю, як Катрін зачиняє свій шкафчик ключем, то миттю йду до парковки, тримаючи в руках ті самі білі троянди. Допомогти Даніелю не входило сьогодні у мої плани, але я не проти заощадити час та гроші, якщо він мене підвезе додому. До того ж, після тих двох ночей він мені чомусь здається менш дратівливим. Навіть якби Філц не запропонував мені премію, я б, скоріше за все, допомогла йому і безкоштовно.

Я виходжу на вулицю, де, спираючись на капот свого автомобіля, на мене вже чекає Даніель. Іноді, я ловлю себе на думці, що він мені навіть чимось і подобається, але чим? На це питання я, напевно, ніколи і не знайду відповіді.

— Ну чому так довго? — незадоволено запитує Філц.

— Катрін дуже довго збиралася, — тихо відповідаю я, наблизившись до нього.

— На ваше щастя, більшість працівників вже пішла, тому є шанс бути не поміченими, — каже він і відкриває мені двері автомобіля. — Сідай.

Я помічаю, як на нас дивиться Катрін, і хутко цілую Даніеля у щічку, трішки піднявшись навшпиньках. Катрін миттю пішла додому, навіть не обернувшись, і при цьому виглядала дуже розгніваною.

— Що це було? — трішки нахмурившись, запитує Даніель.

— Просто хотіла її розізлити, — знизую плечима і посміхаюся.

— Дитячий садочок, — Філц закочує очі і, коли я сідаю, зачиняє двері. — Взагалі-то, — продовжує він, сідаючи за кермо, — ти могла вже б і пішки піти. Катрін пішла і твоя допомога більше не потрібна.

— Це ти натякаєш, що хочеш мене здихатися?

Він посміхається і заводить двигун.

— Пристебнися, чортеня.

Даніель дуже вміло їздить на машині. Це я помітила ще під час першої поїздки. Його права рука розслаблено тримає кермо, доки ліва лежить на колінах. Обличчя розслаблене, спокійне, що так і хочеться провести по ньому рукою.

Дідько, про що я думаю?

До мого дому ми доїжджаємо дуже швидко — так мені здалося. Даніель весь час мовчить, але іноді я ловлю його погляд на собі. В салоні автомобіля тихо звучить пісня «Ben Howard — Promise» і я, сама того не помічаючи, розслабляюся.

Поруч із ним комфортно.

Перш ніж я хочу вийти з авто, я бачу як Філц виходить першим, хутко обходить автомобіль і відчиняє мені двері.

— Це що за прояви людяності в тобі? — запитую я, піднімаючи брову.

— Це тільки одноразова акція, тому не розслабляйся, — відповідає Даніель із посмішкою і подає мені руку.

Я обережно кладу свою долоню в його, і він допомогає мені вийти з автомобіля. Його руки дуже сильні, тому хлопець навіть не помічає як притягує мене до себе і я мало не вдаряюсь тілом у його груди. Очі Даніеля пильно роздивляються моє обличчя, поки він продовжує тримати мою руку, і я помічаю, як погляд брюнета падає мені на губи. Не можу ніяк відвести погляд від його світло-карих очей, хоч і повторюю собі це знову і знову. Він зачаровує. Даніель Філц нехай і був нахабним, але дуже вродливим. І від одного його погляду по моєму тілу розливалося тепло.

Його обличчя опиняється ближче, ніж було декілька секунд тому. Я навіть відчуваю його дихання на своїх губах. Різко зрозумівши, що відбувається, я забрала свою долоню і відійшла на крок. Здається, в цей час ми нарешті почали дихати після цього напруженого, з нотками пристрасті, моменту.

Даніель зачинив двері автомобілю, в той час як я тримала в руках букет і спостерігала за ним. Напевно, потрібно було щось сказати, знайти виправдання для своєї поведінки, але я не могла вимовити ані слова.

— До завтра, — каже Даніель, обходячи машину.

— Даніель…

— Я все розумію, — каже він і, відкриваючи двері, сідає в автомобіль.

Хлопець їде, не подивившись на мене. Мені хочеться плакати, але я не можу. Нехай він ображається, ненавидить, уникає мене, але так буде краще. Краще не тільки для мене, але і для нього. Йому не варто знати, що коїться у моєму житті.

Даніель

В той момент, коли обличчя Амелії знаходилося всього лише в декількох сантиметрах від мого, я мало не втратив контроль. Маленьке чортеня роздивлялося моє обличчя, і мені так кортіло дізнатися про що вона думала! Я ніколи раніше не бажав нічого так, як поцілунку із нею. Особливо після того, як її губи торкнулися моєї щоки. Моє серце мало не вистрибнуло з грудей в той момент.

Не знаю чому, але мені здалося, ніби вона боїться. Не мене, а того, наскільки я близько. Вона боялася щось відчути. Я вирішив перевірити, що буде, якщо я почну наближатися. Амелія помітила як я скоротив відстань між нами і відійшла, забравши свою руку.

Тепер я просто впевнений, що в неї є якісь проблеми.

Думаючи про це, я вирішив нічого не казати їй і зачинив двері автомобіля, звідки тільки що вийшла дівчина. Я обійшов машину і спокійно попрощався із нею. Вона намагалася пояснити ситуацію, але мені цього було не потрібно.

Їй потрібен час? Я дам його їй.

Мені він і самому потрібен.

Повернувшись до готелю, я пройшов до кухні, де Маркус збирав речі.

— Привіт, Ден, — каже він, вдягаючи на голову кепку. — Що з обличчям?

— Я мало не поцілував Амелію, — зізнаюся я.

Маркус посміхається, але нічого мені не відповідає.

— Що? — запитую в нього, піднімаючи брову.

— Пам‘ятаєш, що ти мені казав про неї декілька днів тому?

— Я тебе прошу: не починай. Я сам не розумію, що відбувається. Після тих двох ночей, що ми провели разом…

— Тоді, коли я вас побачив разом у твоєму номері? — запитує в мене Маркус, підозріло посміхаючись.

— Між нами нічого не було, Марк, — хмурюся я.

— Поки що.

— Так, поки щ… — я більше хмурюся, коли розумію, що кажу. — Телепень! — кидаю в нього сільничку, яку знаходжу на столі.