Інна Земець - Відлюдько, Інна Земець

            -То на твою думку, випити вина і без супроводу піти вночі на річку було гарною ідеєю? Тоді про дурні і знати не хочу.

          - А я знала, що без супроводу не залишусь, бо маю пильного сусіда, - між нами майже нема дистанції, шкірою бігають гілочки, тож аби не зшили, відсторонююсь трохи далі, - Що ж, Бетмене, скидай зайве та гайда на той берег. Обіцяю гідне змагання, передрікаю твою перемогу і приємне відчуття у м’язах та мізках після запливу. До комендантської години зовсім трохи, набирай оберти, - кажу я і занурююсь у воду з головою, змиваючи напругу і надмірне хвилювання. Одразу ж відчуваю, що він пливе поруч. Випливаю на поверхню і бачу його усміхнене обличчя.

            -Знову в одязі? – я вже маю одержимість дізнатись чого він так за ту футболку тримається, за спіднє, мабуть, так не переймається, як за неї.

            -Ти як ніхто інший маєш знати, що джинси на мокре тіло не напнеш. Та й артистизму такого не маю, а шоу сумнівної якості тобі буде не до смаку, - посміхається і починає переганяти мене. Зосереджуюсь на водних перегонах, щоб хоч не сильно відстати на фініші. Не стаючи на берег розвертається біля очерету і починає перепливати в зворотному напрямку. З усіх сил тримаю дихання і повторюю його маневр. Нашого берега допливаємо з різницею в корпус. Він дихає рівно, а я хекаю як чіхуа-хуа, що намагалась наздогнати гончака. Та байдуже, посміхаючись виходимо на берег, накидаю на плечі сарафан і рушаємо додому.

            -Дай руку, я з темрявою на ти, проведу найбезпечнішими стежинами, - радо даю йому свою руку, так і крокуємо аж до моєї калитки. Йшли ми мовчки, тому гадки не маю що дорогою крутилось в думках у Алекса, а я вчепившись у  його долоню безперервно прокручувала той момент на березі, коли я грілася його шкірою і слухала ритм серця. І це було настільки гаряче і чуттєво, що тепер мені в голові дзижчить як той набридливий комар одна лиш думка: «Я ніколи не цілувалась з бороданем». На тобі, сходила на озеро… Пішла по друга - повернулась з еротичною фантазією. Рятуйте! Поки пауза не перетворилась на щось неочікуване, відпускаю його руку, відчиняю калитку і рвучко обертаюсь:

            - День був емоційно перенасиченим, тож варто відпочити, - ой крутиться щось на кінчику язика у Алекса, ой крутиться! Не знаю чи запрошення чи поцілунок, та тікаю від обох, - Запропонувати зранку кави?

            - Так, ця пропозиція мені до вподоби, - усміхається Алекс і лізе собі до кишені, - Ось тобі ключ від калитки. Раптом знову раніше за мене підхопишся – не соромся, заходь і почувайся як вдома. Та й прокидатись від аромату кави буде приємніше.

Стовбичу на стежці і відганяю комарів справжніх і уявних. Останні настирливіші, тож ключ беру. Треба щось сказати на останок, але перш ніж підходящі слова долають шлях від мозку до язика, з мене вибулькує:

       - Мудре рішення, - показую на його ключ в своїй руці, - Хоча й приємно коли обидва хлопця спросоння вітають дівчину по стійці «Струнко!», - завершую фразу підморгуванням і додаю, -  До речі, кімоно – бомбічне, якби ранком не була така зла – спитала б де купив. На добраніч!

Відповіді не чекаю, хутко тікаю в дім забираючи собі на пам’ять вираз його шокованого обличчя. От зараз би Нінель звякнути! Бо емоції розпирають аж в грудях тісно. Але побоююсь наслідків, тому вмощуюсь на ліжку і гортаю новини, бо ані на сон, ані роботу я зараз не здатна. Бумкає вхідне повідомлення – Алекс. Одразу відкриваю і бачу посилання на …кімоно. Швидко пишу відповідь: «Вишукана річ, бачу на собі не економиш». Відповідь прилітає за секунди: «Ти повинна була помітити, що я маю потяг до прекрасного». Хочу відповісти щось дотепне, та замість того втуплююсь в порожню строку і дурнувато посміхаюсь, вбачаючи компліментарну двозначність його слів. Ляпаю себе долонею по лобі та мозкову діяльність тим не покращую. Халепа… «За посилання дякую – давно хотіла якусь обновку. Та асортимент вивчатиму вже зранку, справ на завтра повно – час спати» - швидко друкую і відправляю. Ось, все, крапку поставлено. Як нема чого розумного сказати – мовчатиму. Пуньк! Нове вхідне повідомлення. Отже не крапка – кома. «І що ж за справи? Ти ж наче у відпустці». Які справи, питаєш? Кава, будяки та сумніви! Набрехала, то викручуйся. Згадую останні дні і на думку спадає одне: «З сусідом Дмитром маю плани». Наступне питання прилітає швидко: «Це той хлопець, що  готовий давати неправдиві свідчення  і днями додому проводжав?». Є хоч щось в моєму житті, що оминуло його пильні око та вухо? Друге повідомлення прилітає раніше ніж відповідаю на перше: «А хто він тобі?». Тааак, оцю відповідь треба гарно продумати, ця його цікавість має очевидну мету. «Просто друг» дасть простір для подальшого розвитку подій, та поки є бажання використати Діму як буферну зону. Пишу: «Наша історія така довга, що до ранку не розповім. Ми знайомі десять років, влітку бачимось часто, взимку рідше. Він дуже близька мені людина». Відправляю і слідом додаю фразу як той смішний статус з шаблонів соцмереж: «Все складно». Отак, напустила туману. «Зрозуміло. Не буду надокучати, на добраніч». Відповідаю стікером і виходжу з месенджера. Брехуха! І нащо я Діму як рятувальний пліт використала? Нічого, розберусь з усім завтра, вранішню каву ніхто не відміняв, новий день покаже що далі робити. Вмощуюсь зручніше, та ясна річ, кручусь аж до світанку , бо бентежить в’їдлива думка про поцілунок, якого ще не було.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно