Інна Земець - Відлюдько, Інна Земець

Глава 9

      Сонце котиться за обрій, настрій летить в прірву. Так, досі летить, хоч і розпочав той політ зранку. Повідомлення від Алекса з сумою та реквізитами немає, ясна річ. Гадаю, я вже в  його чорному списку абонентів. Не засуджуватиму, бо я з ненормальними зазвичай так і роблю. На серці важко. Після вибуху праведного, як мені тоді здавалося, гніву, охолола швидко і з того часу без упину сиплю на себе всі дозволені та заборонені для леді лайки. Нінка – отрута! Якби не її слова, я б на замок відреагувала інакше -  посміхнулася  та пішла в крамницю за ще одним ріжком подяки зі смаком ожини. Але в той момент мене таки добряче струснуло від його вчинку і поки в голові пульсувало Нінчине «не френдзона – проникати під шкіру – лицар», всю купу нерозплетених думок і гніву я одним брудним комом вихлюпнула йому просто в обличчя. Добре хоч замком не жбурнула. Ну милий же був вчинок! У нашому стилі, жартівливий, приязний. Нагиркала, образила. І все через чужі слова яким і сама вірити не хочу. До сьогодні все мені здавалося простим: невимушене спілкування і дружня атмосфера. Саме дружня: легка, приязна, безпечна. Я не хочу закохуватись. Мені більше не вистачить сил відпустити когось настільки важливого, що без нього відмирає частина душі і серця. Але від чого ж таке відчуття, що їх шматочки оніміли вже зараз? Геть з моєї голови, подруго! Відкорковую собі вино і наповнюю бокал. От би ж в тій пляшці жив казковий джин! Бо понад усе я хочу повернутися у вчорашній день і стерти сьогоднішній ранок. Та ні, саме Шардоне, нажаль, а воно влади над часом не має.  Кілька годин кручу на всі боки різні думки запиваючи їх з бокалу аж поки на помічаю, що за вікном вже суцільна темінь. Я дуже помилялась, коли розраховувала на заспокійливий ефект Шардоне – зараз мене переповнює жага дій. Не прикидатимусь, сумління теж підштовхує, адже мій вранішній демарш вимагає як не пояснень, то вибачень. Ну то як вчиню як завжди  - покладатимусь на спонтанність. Прямую в кімнату, вдягаю купальник, маскую його сарафаном і виходжу з будинку, голосно ляскаючи дверима. Цілі аж дві. Перша – душ мені зараз не допоможе, надлишок енергії змию лише добряче гамселячи воду. Друга – хоч би як хотіла вибачитись, не знаю що робитиму якщо він не відчинить. Я б не відчинила. А стояти під зачиненими дверима принизливо навіть подумки. Тож рішуче рушаю до річки. Йду не обертаючись, але сподіваюсь, що кажанячі вуха нашорошені і потяг до шляхетних вчинків не зник. На березі порожньо – до комендантського часу менше години. Скидаю сарафан і заходжу у воду. Нічне повітря прохолодне, вода приємно тепла – хто любить воду ніколи не відмовиться від нічного купання. У потилиці починає поколювати. Точно, хтось дивиться мені у спину. Щиро сподіваюсь, що то сірі очі з графітовими цяточками. Неквапливо відштовхуюсь від берега і пливу. Боротися з течією приємно, відчуваю як втомлюються м’язи і розслаблюються перевантажені звивини в дурному казанку, що на плечах. Розвертаюсь – на березі ані душі. Та я відчуваю, що тут не сама. Пливу до берега, але з води не виходжу, стою на середній глибині, лише плечі над водою. Втуплююсь зором у непроглядну темряву під лозою. За плином мовчазних хвилин спливає моя впевненість. Може й справді здалось? Дурніше ніж завжди все одно вже не виглядатиму, тож набираюсь сміливості і виголошую:

        - Всім вийти із мороку!

Тиша, стою чекаю і нарешті бачу тінь яка зміщується. Алекс виходить під скромне світло молодого місяця. Крокує до берегу, стає біля самої води, ступає трохи далі – зупиняється.

       - Алекс, в мене до тебе величезне прохання. Виправдай мої уявлення щодо тебе і не притопи, добре? – жодної реакції, – Зрозуміла, говоритиму без дурних жартів.

Підходжу на два кроки ближче до берега, він робить два кроки назустріч. Тепер він по коліна у воді, я стою занурена по талію. Впевнена, напругу між нами можна побачити, вона має вибивати іскри і мерехтіти, шо ті новорічні вогники.

          - Я вибачаюсь за кожне бісове слово, яким вистрілила у тебе цього ранку. Є у мене дурна звичка, спочатку діяти, потім розмірковувати. А ще гірша за неї – виливати свій гнів не на того, хто вибісив, а на того хто поруч. Алекс, я дуже вдячна тобі за турботу і в жодному разі не повинна була так реагувати. Повір, я щиро ціную кожен твій вчинок та час проведений разом. До сьогоднішнього ранку моя невелика зона комфорту, яка зазвичай обмежена п’яти сотками, була вдвічі більшою. Я могла б звалити всю вину на один дурнуватий вранішній дзвінок, проте жодна розмова не виправдовує те, що я утнула.

Обличчя все таке ж невиразне, але його ноги долають ще пів метра берега. Роблю крок назустріч і стаю так близько, що відчуваю тепло його тіла.

        - Вибач мене, будь ласка, - ні шороху, ні поруху, відводжу погляд і втуплююсь в плетення ниток його чорної футболки. Свердлю поглядом його груди і чекаю хоча б якоїсь реакції. Раптом маківкою відчуваю як його борода опускається на моє волосся, а ось і кінчик підборіддя. Спираюсь лобом в його ключицю, підіймаю руки, просовую під його і кладу їх на талію, повільно суну далі, поки не охоплюю його в кільце. Починаю повільно підіймати одну руку йому на спину, але відчуваю здригання і його руки рушають з місця. Він тягне мене за долоні, розмикає їх і  сплітає наші пальці не відсторонюючись. О, виявляється я весь цей час затримувала подих. Видихаю і закриваю очі. Від полегшення аж підтрушує, а шалене калатання мого серця навіть Алексу, мабуть, чутно. Підіймаю на ного свій погляд. Він дивиться на мене, і криво посміхається:

           - Вмієш ти з ранку збадьорити, сусідко.

          - Я жінка багатьох талантів. Снодійний масаж на вечір, підбадьорливий скандал на ранок. Докори сумління з ранку гризуть, та лиш кілька бокалів надвечір спрацювали як джерело гарних ідей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍