MarVit - Назустріч долі , MarVit

Віра сиділа у лікарняному коридорі, стискаючи телефон у руках. Її серце калатало так голосно, що вона ледве чула власні думки. Вона знала, що має подзвонити Артемові, але пальці не слухалися, а всередині вирувала буря почуттів. Як він відреагує? Чи зненавидить її за те, що вона приховувала правду стільки років? Або, що ще страшніше, чи не повірить їй?

Вона глибоко вдихнула і нарешті натиснула кнопку виклику. Телефон дзвонив довго. Занадто довго. Віра вже почала панікувати, коли раптом у слухавці пролунав його голос.

– Віро? Щось сталося?

Вона заплющила очі, намагаючись зібратися.

– Артеме… Мені потрібно з тобою поговорити. Це терміново.

– Що з Данилом? – в його голосі пролунав тривожний тон.

Віра ковтнула клубок у горлі й видихнула.

– Йому потрібне переливання крові. Його група дуже рідкісна. У лікарні немає відповідного донора.

– Чорт… – Артем замовк на кілька секунд. – А ти впевнена, що серед родичів ні в кого немає?

Віра знову заплющила очі. Ось воно. Момент, який вона так боялася.

– Артеме… – її голос затремтів. – Ти маєш перевіритися. Можливо, твоя кров підійде.

На іншому кінці дроту запала довга пауза.

– Чому… Чому саме я? – його голос став холодним і настороженим.

Віра відчула, як її руки затремтіли.

– Бо… бо ти – його батько, Артеме.

Тиша. Тільки її власне важке дихання й гул у вухах. Серце гупало так сильно, що, здавалося, вирветься з грудей. Вона уявляла, як він зараз стоїть, намагаючись осмислити її слова.

– Що?.. – нарешті вимовив він, його голос здався їй чужим. – Це якийсь жарт?

– Ні… – Віра стиснула телефон міцніше. – Я не могла сказати тобі раніше. Я боялася… Боялася всього. Боялася твоєї реакції, боялася, що ти не захочеш знати про нього…

– Ти хочеш сказати, що десять років ховала від мене сина? – Артем уже не приховував злості.

Віра закрила очі, сльози текли по її щоках. Вона знала, що так буде, але все одно це було боляче.

– Артеме, я розумію, що це удар. Але зараз головне – Данило. Будь ласка… Я знаю, що це несправедливо, знаю, що ти маєш право злитися… Але, благаю, прийди. Здай аналізи.

На іншому кінці знову запала тиша. Їй здавалося, що проходять вічність. Потім Артем тяжко зітхнув.

– Я буду там через двадцять хвилин.

Віра повільно опустила телефон, її плечі здригалися. Вона нарешті сказала правду. І хоч це було страшно, тепер усе залежало від нього.