MarVit - Назустріч долі , MarVit

Віра сиділа в коридорі лікарні, не зводячи погляду з дверей. Її руки тремтіли, серце калатало в грудях, наче от-от вискочить. Минуло вже майже двадцять хвилин, а Артема все не було. Вона не знала, що страшніше — його гнів чи можливість того, що він взагалі не прийде.

Двері вхідної групи раптом відчинилися, і Віра підняла голову. Артем увійшов швидко, його обличчя було напруженим. Він виглядав розгубленим, але рішучим. Його очі, які колись здавалися їй найтеплішими у світі, тепер палали стриманою люттю.

– Де лабораторія? – запитав він хрипким голосом, навіть не глянувши на неї.

– Я проведу тебе, – прошепотіла Віра, піднімаючись.

Вона йшла поруч із ним вузьким коридором. Атмосфера між ними була напруженою, мов натягнута струна, яка ось-ось порветься. Їй хотілося щось сказати, пояснити, але слова застрягли в горлі.

Коли вони дійшли до кабінету, лікар уже чекав. Він пояснив Артему процедуру, і той мовчки простягнув руку. Коли голка ввійшла у вену, він навіть не здригнувся, лише втупився в стіну, губи стиснуті в тонку лінію.

Віра стояла осторонь, боячись навіть дихати. Вона спостерігала, як його кров стікала в пробірку, і намагалася уявити, що він зараз відчуває. Гнів? Образу? Чи, можливо, біль?

Коли все було закінчено, Артем підвівся і нарешті подивився на неї. У його очах була буря почуттів, але найголовніше – це нерозуміння.

– Чому? – його голос був тихий, але від цього ще страшніший. – Чому ти не сказала мені раніше?

Віра зітхнула, обіймаючи себе руками, ніби захищаючись.

– Я боялася. Боялася, що ти відвернешся, що не повіриш… що просто підеш. І я… Я не хотіла руйнувати твоє життя.

– Моє життя? – Артем гірко усміхнувся. – А ти подумала про моє право знати? Про право бути батьком?

Віра відвела погляд, відчуваючи, як сльози знову навертаються на очі.

– Я знаю, що вчинила неправильно… Але, Артеме, зараз важливо не це. Важливо, щоб твоя кров підійшла, щоб Данило був у безпеці.

Він глибоко вдихнув, провів рукою по волоссю і кивнув.

– Коли будуть результати?

– Через кілька годин, – тихо відповіла Віра.

Артем нічого не сказав. Він просто розвернувся і вийшов. Віра залишилася стояти в коридорі, відчуваючи, що щось у її житті змінилося назавжди. Але зараз не час думати про це. Вона могла лише молитися, щоб його кров підійшла.