Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

вогонь — хоч якась від тебе користь. Дивись мені!» — пацан наостанок грайливо стукає типа на портреті по гострому гачкуватому носу і йде далі.

У відомчій їдальні, як завжди, панує напівсутінь, яку заледве розбавляє приглушене зеленаве світло невеликих торшерчиків, що стоять на масивних столах в оточенні приземкуватих квадратних крісел у стилі пізнього модерну. Високі вікна надійно задраповані важкими зеленими гардинами, а знамениті фрески із зображеннями сцен Першої Ексгумації, поглянути на які колись водили екскурсії школярів та іноземних туристів, тонуть у мороці неосвітленої частини приміщення. У цей час тут майже нікого немає, всі столи вільні, лише за найдальшим біля вікна хтось сидить, відгородившись газетою від сутіні решти зали. Пацан іде саме туди — підійшовши до столу, відкашлюється і деякий час просто мовчки стоїть. Нарешті чоловік за столом згортає газету і скупим кивком голови пропонує йому сісти. Його сіре, нездорового землистого відтінку обличчя і неприємний колючий погляд темних очей наводять на думку, що саме з нього малювали той портрет, що висить останнім у коридорі. «Ти глянь, навіть костюм той самий, що й на портреті, — темно-сірий у тонку червону смужку», — з ненавистю думає пацан, відсуваючи важкий стілець і обережно всідаючись напроти типа. Майже нечутною примарною тінню із сутіні випливає офіціантка і заходиться прибирати зі столу посуд. Її обличчя постійно перебуває за межею скупого зеленавого освітлення торшерчика, а рухи чіткі й розмірені, більше схожі на несвідому діяльність якогось механізму, аніж людини. Тип незадоволено зиркає кудись в сутінь, приблизно туди, де, вочевидь, має бути обличчя офіціантки, і та, перервавши на півдорозі рух руки із довгими яскраво-червоними накладними нігтями, так само нечутно зникає, розчиняється в мороці, ніби її тут ніколи й не було.

Тип кривиться, підносить до вузьких безкровних губ пузатий коньячний келих, робить невеликий ковток і вичікувально втуплюється в пацана. Той дістає з кишені чорний футляр і обережно простягає його типу із землистим обличчям, який, втім, не поспішає торкатися футляра і лише мовчки киває: ну? Пацан зітхає, тихо бурмоче якісь формальні вибачення, на дні яких осідає каламутний осад роздратування, і відкриває кришку футляра — ось. Чоловік схиляється і довго й уважно вдивляється в кульки, від чого шкірою його обличчя, ніби зробленою із низькосортної ґуми, веселим калейдоскопом миготять і переливаються жовто-червоні вогненні відблиски. Надивившись, чоловік закриває кришку футляра й ліниво зводить догори руку. За його спиною одразу ж з’являється та сама офіціантка. Вона стає у нього за спиною так, що її обличчя знову ховається у довколишньому мороці — видно лише білосніжний фартушок з кількома неохайними темними плямами і руки з яскраво-червоними нігтями, якими вона вчепилася у спинку крісла.

— Чого тільки чотири? — шелестить із пітьми голос офіціантки. Він холодний і механістичний, як і всі її рухи. Пацан мимоволі здіймає погляд, намагаючись краще роздивитися нечітку пляму її обличчя, але тип нетерпляче ляскає долонею по столу, а офіціантка, одразу, щоб у нього не виникало сумнівів, додає: — Сюди, на мене дивись, коли я з тобою говорю! — Пацан налякано переводить погляд на типа із землистим обличчям, той киває, мовляв, ось так, правильно, а офіціантка за його спиною повторює запитання: — Так чого тільки чотири? — Цього разу пацан вже не намагається дивитися на офіціантку і відповідає безпосередньо типу із землистим обличчям: — Миколо Сергійовичу, так я ж і це ледве достав! Ви ж знаєте, що в ці дні зараз кругом робиться — всі як із цепу позривалися, ніхто нікого не приймає, скрізь черги, ті упирі із ЖЕКу так взагалі кудись діваються, і ніде їх не найти — ні на роботі, ні дома! На роботі кажуть, що дома на лікарняному, а дома тільки мовчать, плачуть і соплі мордами своїми безстижими розмазують, ще й дітей поперед себе виштовхують і примушують їх теж плакати і соплі розмазувати, щоб їх пожаліли і більше не приходили. Теплопостачання киває на ЖЕК, ЖЕК, ясне діло, на Теплопостачання, мов це вони взялися проводити ремонти теплотрас акрутат перед сьомим, так що нехай тепер самі віддуваються! І там ніяких кінців не найти, не те що винних! А тепло ж усім треба. І я хочу зауважити, що це нам ще крупно повезло, що у нас взагалі на цю годину хоч щось є, бо із такою системою, знаєте... — Пацан говорить і говорить, час від часу зводячи несміливий погляд і перечіпаючись об колючі очі типа із землистим обличчям, який невідривно свердлить ними пацана, від чого той все дужче нервує і ще більше плутається і з кожним таким разом говорить все тихіше і невпевненіше, аж поки примовкає, так і не закінчивши чергової думки про безвідповідальність працівників міських і приміських цвинтарів.

— Я тобі скільки разів казав, — шелестить з-за спини типа офіціантка, — називай мене дядя Коля — не для того ми з твоїм батьком в одній землянці роками тулилися і гній з кров’ю відрами з больнічок на кладбіща тягали, щоб ти мені отут викав і Миколою Сергійовичем називав! Нехара-шо-нехарашо, Паша! — Пацан лише мовчки киває і ховає очі подалі від чіпкого погляду типа. — Але, Паша, — знову з пітьми озивається офіціантка, — у нас же була домовленість, що шість, ну, в крайньому разі, п’ять, але це вже якщо взагалі вавки на небі проступають і в больнічках морги пустіють, то єсть коли зовсім все погано і діваться нікуди! Але чотири — це вже, знаєш, ти всіх нас під удар підводиш, не тільки мене і Петра Захаровича, а все Управління! — На підтвердження цих слів, які офіціантка монотонно проказала тим самим беземоційним голосом, тип підносить догори сірий, як і його обличчя, палець і вказує ним кудись у пітьму над їхніми головами. Пацан лише мовчить і ще нижче схиляє голову, від чого пасма довгого волосся майже повністю закривають його бліде обличчя. — Дивись мені, Паша, — продовжує монотонно чеканити офіціантка, поки тип так само суворо витріщається на пацана, — допригаєшся, ох і допригаєшся — ворони клювать не стануть. Тоді я вже нічого зробити не зможу, і навіть пам’ять про нашу із твоїм батьком дружбу не поможе. Подумай про це, Паша, добре подумай.

Раптом пацан підводить обличчя, на якому розповзається неприємна крива посмішка:

— Розпорядження ж не було! — У колючому погляді типа на мить зринає тінь розгубленості, а тоді знову розчиняться у непроникній