Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

— Насправді, розпорядження було, Паша, — озивається з темряви офіціантка, — але його не оприлюднювали. З різних причин.

— Ну да, ну да, — глузливо киває пацан, вже якось розслаблено і навіть дещо нахабно намагаючись роздивитися обличчя офіціантки. — Розпорядження, значить, було, але його ніхто в очі не бачив, і, відповідно, без розпорядження ніхто не засвітив лампадок. Не ті в нас люди, щоб без розпорядження самовільно такі речі робити, — на те й розрахунок. Я тільки що особисто через пів міста проїхав — всі вікна чорні, хоч крейдою малюй! А виявляється, розпорядження було, але його просто не оприлюднили — всього-то-на-всього! Ловко ви тут, в Управлінні, собі придумали — і хуй подрочить, і зарплату получить! А якщо перевірка, так ви що: розпорядження є? Є! А вже оприлюднювали його чи ні, піди потім розберися — все одно, що на мертвому коті минулорічних блох шукать! А значить, ті тепер виходять ні в тих ні в сих: вийти то вийшли, але куди їм без лампадок іти — неясно, так же, дядя Коля?. А раз вже вийшли, то й повернутися вони без відміточки не можуть — хто ж 'їх пустить назад без відміточки? А де береться відміточка? Правильно, тільки родичі і офіційно завірені близькі люди можуть поставить відміточку! А як же вони її поставлять, якщо сьогодні ніхто ні до кого не прийде? Бо куди вони зайдуть без лампадок? А нікуди! А цим же ходить можна тільки до кінця сьомого, правильно, дядя Копя? А дальше — всьо! І що тоді?

— Так, Паша, припини істерику, — бурмоче з пітьми офіціантка, і водночас тип із землистим обличчям ляскає рукою по столу. — Ти сам знаєш, яка зараз ситуація в країні — і з теплом, і взагалі...

— Та бачу-бачу, — саркастично бурмоче пацан, — оно навіть світло в їдальні економите...

— Економимо, Паша, економимо, — погоджується офіціантка, і тип серйозно киває головою. — Заводи стоять, виробництва добре якщо наполовину задіяні, а тут ще й ці йобані ЖЕКи палки в колеса вставляють — все хочуть так, щоб і все тепло в їхніх руках, і щоб ні за що не відповідати. А так не буває. Не буває так, ясно тобі, Паша? І ти не думай, що нам це рішення легко далося — не даються такі рішення легко, сам добре знаєш. Та й не тобі і навіть не мені ці рішення приймати — без нас там розберуться, як правильно і як краще! — Тип із землистим обличчям виразно дивиться на пацана і знову багатозначно тицяє пальцем у пітьму над головою. — Вже все одобрено на найвищому рівні, тому якщо тебе хвилює... легітимність цього рішення, то не переживай — вже такі під цим ділом підписалися, що нам із тобою навіть знати про них не треба. Хоча, з іншого боку, коли це тебе хвилювала саме легітимність адміністративних механізмів? — наостанок зауважує тип голосом офіціантки і підморгує пацану недобрим чорним оком.

— Ну-ну, легітимність... — пацан хитає головою, і його обличчям повзе гіркий вираз ображеної дитини. — І все за спиною, все, значить, тихцем, все за закритими дверима, і нікому ні слова, а потім, виявляється, ще й знати не треба, хто це у вас такий головатий до цього додумався. Але що тут гадати, знаю я, знаю, у вас тут небагато таких архітекторів нових свіжих ідей — неважко здогадатися! — І пацан, продовжуючи хитати головою, промовисто дивиться на типа. — Не думав я, не думав, дядя Коля, що все так обернеться... А я спішу, як дурак, думаю, це ж я обіцяв Миколі Сергійовичу, значить, треба виконати! Як глист невгамовний по кишках, мотаюся по конторах да по кладовищах, і все щоб успіть, думаю, щоб не дай бог не підвести! А тут на тобі — осьо вона, подяка! — Пацан продовжує хитати головою, ніби не може до кінця повірити у щойно почуте, при цьому він постійно намагається кудись подіти руки, які дедалі дужче тремтять, але руки не хочуть нікуди діватися, і пацан лишає їх лежати на столі. Якщо ти за свої кладовища, Паша, переживаєш, то можеш не переживать, — неприємне обличчя типа прорізає щось схоже на незграбну імітацію усмішки, — твоє відомство ніхто трогать не збирається. Більше того, мені тут по секрету нашептали, що вже давно визріває ідея злиття центрального і приміського відомств, і тепер, коли ти нам так допоміг із теплом, — тип багатозначно плескає себе по кишені, куди він поклав чорний футляр, — у мене вже немає сумнівів, кого призначать керівником новоутвореного відомства. Як тобі така новина, а, Паша?.

Пацан якийсь час недовірливо вдивляється у землисте обличчя типа:

— Ну раз так, — знічено бурмоче, — раз ви так вирішили, то я... то у мене, ясно що, заперечень не буде. Які тут можуть бути заперечення?

— А чи зможеш, чи потягнеш, Паша7 Все ж таки відповідальність... — вже більше для годиться цікавиться тип монотонним голосом офіціантки.

— А чого! — бадьориться пацан. — І не таке тягнули, дядя Коля! 3 тими, знаєте, легше, ніж із живими. Як то кажуть, менше мозги їбуть і взагалі — тихіші. Так що справимся! — Пацан намагається приховати дурнувату усмішку, що вперто проростає на його обличчі, але в нього не дуже виходить. Тип це зауважує і, склавши руки й промовисто дивлячись на пацана, задоволено киває: це добре, це добре, Паша.

Коли пацан вже збирається підводитися з-за столу, тип, ніби щось згадавши, додає:

— Да, Паша, чуть не забув, тут сьогодні мусарські кількох моїх школьніків защимили — нічого особливого, так, школота звичайна, але вони мені поки що потрібні. Та й не в цьому справа, що потрібні. Потрібні — то таке, не вони, так нових найдем, зараз у школах такі здібні діти, що це не проблема. Але от обідно, що самоуправство, що без спросу і будь-яких санкцій. Мене обідили — ладно, переживу, і не таке переживав, але вони цим ще коє-кого заділи, а це, знаєш, не дуже добре. В общєм, я знаю, у тебе є на них виходи, посприяй, будь-ласка, — при злитті відомств зарахується.

Пацан, уже підвівшись, серйозно киває:

— Це, дядя Коля, зробим — мусарські тоже люди, у них, як і у всіх