Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

несли драбину, бо він на дерево виперся і ніяк його звідти не зженеш — не стріляти ж! Але навіть якщо й стріляти, що толку? Що йому від того буде? Тільки пиши потім рапорти про марно витрачені кулі. Тоді пожежники чи МНСники, — вони якось однаково виглядали, — дістали з машини драбину, взяли багри і оті пожежні сокири з довгими такими ручками і теж рвонули у хащі, і народ за ними. Біля мене залишилися тільки батьки і якийсь типок, що від самого початку стояв поруч. І я хотів було до батьків, а той типок так м’яко, але з притиском каже, що ні, зараз не можна, і я дивлюся на матір, а та очі відводить, майже так само, як тоді за столом, і дивиться в землю, а батько, хоч і не відводить погляду, але краще б уже відвів, бо мені зовсім не сподобалося, як він тоді на мене дивився. Ну, а потім з хащів, куди вони всі посунули, — тріск гілок, крики і звук, ніби щось важке гупнуло. А тоді все затихло, і коли міліціонери разом з пожежниками й МНСниками повернулися, половина з них були заляпані чимось чорним, як ота штука, що батько дідові наливав із пляшки. І один з міліціонерів підійшов до батьків і якось винувато так їм сказав, що оце і все і щоб вони завтра заїхали в Управління підписати якісь документи, а матір тоді знову почала плакати, а батько її втішати, а на мене вже ніхто й не дивився...

Мене тоді після того всього вже ясно що ніхто додому не відпустив, і загримів я у спецінтернат для таких самих, да. Там уже всякого набачився, але Микола Сергійович, царство йому підземне, вчасно роздивився в мені, як він потім казав, «потрібні якості», бо інакше пахать мені на рудниках у Жовтих Водах або й ще щось гірше, бо я в інтернаті вже наслухався, що з такими робили. А далі по спецлінії Управління пішов — це вже Микола Сергійович розстарався... Але, ти знаєш, — пацан задумливо дивиться на чоловіка з переднього сидіння, який розвернувся впівоберта і уважно його слухає, — оце зараз, озираючись назад, скажу тобі чесно: я от ні капельки ні про що не жалію, і якби ото знову все можна було б переграти, я б ні секунди не роздумував. Да, я в курсі, що про нас думають і як ставляться — навіть зараз, коли вже всі оці реформи, і люди не такі темні, все одно бачу, що хтось нас в чомусь жаліє, але більшість все одно боїться, і краще зайвий раз не розказувать, хто ти і звідки. Але, знову ж таки, є тут і свої очевидні плюси. От, як ти думаєш, скільки мені? — Чоловік уважно дивиться на блідого пацана, але не поспішає відповідати. — Мовчиш? — неприємно сміється пацан. — От і правильно, що мовчиш, бо фіг відгадаєш. А це ще так — фігня порівняно із деякими іншими штуками. Але, ясно що загалом усе це нікуди не годиться — традиції традиціями, але ж хоч якісь норми безпеки ж треба було впроваджувати. А які тоді були норми? Ніяких! Робили, як собі знали — думали, що головне лампадку на сьоме запалити і двері не замикати, і воно все само собою нормально буде, ага! Це вже зараз чухатися почали: і медкомісії, і дозволи з кладовищ, і, знову ж таки, санепідемстанцію в кінці кінців підключили, хоча це найперше, що треба було зробити...

— Так, Павло Вікторовичу, — співчутливо киває чоловік на передньому сидінні, — тоді ще це все не було врегульоване, всяке траплялося...

— Та й зараз, як я подивлюся, тоже всяке буває, — махає рукою пацан, — оно навіть розпорядження не оприлюднили — дєятєлі!

— З цим і досі все складно, — зітхає чоловік на передньому сидінні, — у цьому році з опалювальним сезоном взагалі все якось погано вийшло.

— Ну, ось і приїхали, — дещо нервово бурмоче пацан, дивлячись через вікно, як з імли на них насувається масивна сіра будівля з величезними колонами. — Віриш, скільки разів тут був, а все одно щоразу, коли треба сюди пертися, настрій пропадає, і в животі увесь день ніби жужелиці гнізда в’ють...

— Да, — з догідливим розумінням киває чоловік на передньому сидінні, — останнім часом сюди таких упирів поназначали, що тут у кого хочеш настрій пропаде. Може, мені піти з вами, Павло Вікторовичу?

— Сам же знаєш, що не можна, а то б ти взагалі сюди замість мене ходив — багато б чого цікавого дізнався! — Пацан знову сміється неприємним сміхом, і вилазить з машини.

На стоянці напроти підпертого монументальними колонами фасаду стоять лише кілька чорних відомчих Мерседесів і один скромний БМВ. Піднімаючись широкими мармуровими сходами, пацан за звичкою підводить голову догори, туди, де у підсвіченій ліхтарями мряці поміж колонами тьмяно вимальовуються обриси гидомирних кам’яних покручів, яких архітектор, вочевидь, насадив туди від великої любові до тих, хто мешкатиме у цьому дітищі його похмурого генія. «Подібне тягнеться до подібного», — бурмоче пацан, мимохіть, як від холоду, пересмикуючи вузькими плечима і спльовуючи на мармур.

На прохідній один офіцер внутрішніх військ довго і ретельно переписує його документи, а інший не відводить від нього невдоволеного погляду, в якому в однакових пропорціях змішалися відраза і страх. Врешті йому віддають документи, і той, що їх переписував, сухим казенним тоном повідомляє, що на нього чекають у відомчій їдальні — прямо по коридору, потім направо і знову прямо. Пацан мовчки проходить турнікет і йде червоною килимовою доріжкою по тьмяному напівосвітленому коридору. Блідо-жовті стіни через рівні проміжки прикрашені портретами начальників департаментів Управління, поміж яких жодного нормального обличчя. Пацан уважно поглядає на портрети, інколи бурмочучи щось недобре на адресу тих, хто на них зображений. Завмирає біля останнього — найвідразливішого, що висить майже в кінці коридору, і на якому бундючиться тип із хворобливо-землистим кольором обличчя й неприємним чіпким поглядом. Під портретом табличка: «Архипенко М. С., заступник Міністра з питань теплообміну». Пацан роззирається коридором і, упевнившись, що там порожньо, дістає футляр, відкриває його, швидко виймає одну вогняну кульку, відхиляє портрет і ховає кульку у спеціальній ніші за портретом. «Ось так, падло, — бурмоче пацан портрету, зазираючи в темні очі зображеного на ньому типа, — будеш мені стерегти святий