Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Оце відкриття, — пожартував він. — Допоможеш донести?

— Звісно.

Разом ми понесли постіль, а я не могла позбутися дивного відчуття, що мене хтось уважно розглядає. Лука, який сидів біля входу до бункера, кинув на нас швидкий погляд, але нічого не сказав.

Кімната наповнювалася теплом від увімкнених обігрівачів, і ми з Лукою допомагали новоприбулим розстеляти постіль. Хлопці вже трохи освоїлися, хоча залишалися напруженими — їхні погляди постійно ковзали до дверей, ніби вони боялися, що хтось раптом увірветься.

Я стояла біля полиці, шукаючи ще одну ковдру, коли відчула, що в кімнаті стає занадто жарко. Скинувши куртку, я поклала її на стілець, і раптом Влад, той брюнет із різкими рисами обличчя, усміхнувся:

— У тебе класна форма, — сказав він, киваючи на мій військовий одяг.

Я лише щось буркнула у відповідь, не бажаючи затримуватися на цьому коментарі.

***

Мій погляд знову ковзнув по них: Влад, Саша... Звичайні хлопці. Але Маша була іншою. Її обличчя нагадувало мені когось знайомого, хоч я не міг одразу зрозуміти, кого саме. Можливо, її риси були схожими на риси Єви, але не волосся, ні.

Я швидко відірвався від своїх думок, розуміючи, куди вони ведуть. Мила? Гарна? Ні, найгарніша в цьому світі — це Єва. Моя Єва. Хоча... ще не моя. Але скоро буде. Ці хлопці... що вони тут роблять? І чому вона дивилася мій паспорт?

— Лука?

Я здригнувся, почувши її голос. Ніжний, тихий, але водночас такий, що здатний повернути мене з будь-яких думок.

— Туманов! — повторила вона трохи голосніше.

Я швидко повернувся до реальності.

— Що?

— Що з дитиною будемо робити?

Я кинув погляд на хлопців, які вже закінчували розстелятися.

— Розстеляйтеся, — сказав я їм і кивнув Єві в бік дверей. — Нам треба поговорити.

Ми вийшли з кімнати й зупинилися в коридорі.

— Лука, — почала вона, — ми повинні піти зараз.

— Зараз? — я підняв брову. — Єво, це безглуздо. Уже пізно, а ти навіть не знаєш, де саме вона.

— Ми чули плач, — вона перервала мене. — Лука, це може бути дитина. Я не можу сидіти тут і нічого не робити!

Я подивився їй в очі, зітхнув і обперся об стіну, намагаючись підібрати слова.

— Єво, послухай мене. Це небезпечно. Завтра зранку ми підемо всі разом, але зараз...

— Ні, я йду, — її голос став наполегливішим, у карих очах засвітилася рішучість.

Я зрозумів, що переконати її буде нелегко.

— Єво! — раптом гаркнув я, навіть не усвідомлюючи, що підвищив голос.

Вона зупинилася і поглянула на мене з подивом. Її очі наповнилися слізьми.

— Туполобий, — сказала вона тихо, кинувши на мене ображений погляд, і пішла геть.

Я схопив її за руку, притягнув ближче і притиснув до стіни.

— Ти розумієш, як це небезпечно? — сказав я, дивлячись їй прямо в очі. Вони були темними і глибокими, настільки, що я мало не потонув у них.

Вона виривалася, але я тримав її міцно, нахилившись ближче.

— Не сьогодні, Єво. Не сьогодні, — прошепотів я, злегка усміхнувшись.

Вона штовхнула мене, визволилася і швидко пішла геть. Я залишився стояти, обпершись на стіну, проводжаючи її поглядом.

Повернувшись до кімнати, я підійшов до Маші, яка сиділа на краю ліжка, граючись із якоюсь стрічкою.

— Маша, — почав я, сівши навпроти неї. — А ти можеш розказати щось про свою сестру?

— Навіщо тобі? — вона примружилася, але на її обличчі грала хитра усмішка.

— Для записів. Користування бункером, і все таке, — збрехав я.

— Ага, записів. Добре, що хоч не для анкети на знайомства, — вона засміялася, але все ж відповіла. — Її день народження — у травні. Їй 18. А прізвище в нас Анісімова.

Я кивнув, ніби це було дійсно важливо, але думав зовсім про інше. Анісімова. Гарне прізвище. Як і вона сама...