Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

7 Розділ

Ми з Лукою рухалися обережно, майже не зважаючи на холодний вітер, який пробирав до кісток. Вздовж дороги виднілися напівзруйновані будівлі, їхні чорні силуети здавалися загрозливими в сутінковому світлі. Я тримала руку на зброї, готова будь-якої миті використати її, хоча і сподівалася, що цього не знадобиться. Лука йшов попереду, його постать здавалася впевненою, навіть попри важкі умови.

— Ти впевнена, що це тут? — озвався він, зупиняючись біля похиленої стіни старого будинку. Його голос прозвучав тихо, але впевнено.

Я кивнула, стискаючи плечі від холоду.

— Так. Я бачила їх неподалік цього магазину.

Лука нахилив голову, вивчаючи будівлю, що стояла трохи далі. Її вікна були вибиті, а двері виглядали так, ніби хтось намагався їх укріпити зсередини.

— Там. — Він кивнув і вказав рукою. — Схоже на місце, де могли б сховатися.

Ми рушили до будівлі. Моє серце калатало, кожен крок лунав у моїй голові. Я думала лише про Машу. Про те, як вона жила ці роки, поки я корила себе за її втрату.

— Якщо щось піде не так, залишайся за мною, — суворо сказав Лука, обернувшись до мене. Його брови були злегка насуплені, але погляд залишався спокійним. — Чуєш, Єво?

— Чую, — швидко відповіла я, хоча знала, що не послухаю.

Він коротко зітхнув, неначе знав, про що я думаю, і повернувся до дверей. Його рука торкнулася їх, а я помітила, як м’язи напружилися під рукавами.

— Хто тут? — прокричав він, постукавши.

Спершу тиша. Потім слабке шарудіння, а за ним звук руху — ніби хтось пересував щось важке. Я встигла схопити його за руку, перш ніж двері відчинилися.

З-за дверей виглянула худорлява постать у занадто великій куртці. Її обличчя було покрите шаром бруду, а очі... Це були очі Маші.

— Єво? — пошепки запитала вона, а потім кинулася до мене.

— Маша! — Я трохи нахилилась, обіймаючи її. Вона була легкою, наче пір’їнка, але я відчувала, як її тіло тремтить.

— Я знала, що ти прийдеш! Я знала!

Її голос трясся, і я відчула, як на моїй шиї виступила сльоза. Я обіймала її так міцно, як тільки могла, поки не відчула руку Луки на своєму плечі.

— Нам треба йти, — спокійно сказав він.

— Тут є ще хтось? — запитала я Машу, підводячись.

Вона похитала головою, але потім обернулася до глибини кімнати.

— Двоє. Вони теж хочуть піти, але бояться.

Лука важко зітхнув, але не заперечив.

— Добре. Всі збирайтеся. Ми маємо рухатися швидко.

Маша кивнула, а я, тримаючи її за руку, намагалася приховати сльози. Вона повернулася до кімнати, покликавши своїх друзів, і незабаром ми всі разом вирушили назад до бункера.

Маша була худенькою, невисокою дівчиною з довгим русявим волоссям, яке виглядало дещо недоглянутим через умови, в яких їй доводилося жити. Її очі, світло-карі, здавалися занадто великими для її обличчя, що робило її вигляд трохи наївним, але водночас сповненим внутрішньої сили. У неї були тонкі зап’ястя та пальці, які постійно крутили щось у руках, ніби вона не могла сидіти спокійно.

Один із хлопців, старший, на вигляд років двадцять один, був високим і широкоплечим. Його коротке темне волосся було хаотично підстрижене, ніби він сам намагався привести себе до ладу. Його обличчя з правильними рисами та чітко окресленою щелепою видавало впевненість, хоча в очах ховалася втома. Називався він Влад. Одягнений у потерті джинси та тонку куртку, яка ледве тримала тепло.

Другий хлопець, Саша, був нижчим на зріст і худішим, але виглядав дуже привітним. У нього було світле волосся, яке спадало на лоба, і сині очі, що видавали доброту. Його усмішка з’являлася легко, навіть у таких обставинах, ніби він намагався підняти дух усім навколо.

Ми вийшли на вулицю, щойно їх зустрівши. І тоді почули це.

— Що це було? — озвався Влад, нахмурюючись.

Я завмерла, вдивляючись у темряву. Звідти долинав тоненький плач, слабкий, майже нечутний.

— Це дитина, — прошепотіла я і вже хотіла рушити в той бік, але сильна рука Луки схопила мене за лікоть.

— Єво, стій.

— Лука, це дитина! Вона там одна!

— Ми не знаємо, що там. Може, це пастка.

Я намагалася вирвати руку, але він тримав мене міцно.

— Ти не можеш бути таким черствим! — обурилася я.

— Я не черствий, я обережний, — відповів він спокійно, хоча у його голосі звучала напруга. — Слухай, ти повинна дослухатися до старших.

— Старших? Тобі лише двадцять, Лука! Ти старший за мене всього на два роки!

Він обернувся до мене, його очі звузилися.

— Звідки ти це знаєш?

Я ковтнула повітря і відвела погляд.

— Я... бачила твій паспорт.

Він нахилив голову, дивлячись на мене уважно.

— Ти рилася в моїх речах?

— Ні! Просто випадково знайшла.

Він лише хмикнув, відпускаючи мене, але зупинився, ставши прямо переді мною.

— Нікуди ти зараз не підеш. Ми спочатку доведемо їх до бункера, а потім вирішимо, що робити.

Я хотіла сперечатися, але його погляд дав зрозуміти, що це марно. Зітхнувши, я мовчки пішла за ним.

Коли ми повернулися до бункера, то одразу завели новоприбулих до спальні. Там було прохолодно, і я поспішила увімкнути кілька обігрівачів.

— Маші потрібно спати окремо, — сказав Лука, відкриваючи ще одну кімнату.

— Та ну, можна було б разом... — пробурмотіла Маша, але Лука лише кинув на неї погляд, і вона замовкла.

— Це для твоєї ж безпеки, — коротко сказав він.

Я кивнула і пішла до складу, щоб взяти постіль. Там, на верхній полиці, були ковдри, але дістати їх було важко. Я потяглася, підстрибуючи, коли раптом хтось позаду мене просто зняв потрібний пакунок.

— Дякую, Лука, — я обернулася з усмішкою, але переді мною стояв Саша.

— Це тобі, — сказав він, подаючи ковдру. Його сині очі весело блиснули.

Я відчула, як моє обличчя заливає рум’янець.

— О, дякую. Ти не Лука, — пробурмотіла я, і він усміхнувся ще ширше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍