Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

8 Розділ

Коли ми з хлопцями закінчили розмову, я зрозумів, що вони не такі вже й погані. Саша був трохи грубуватий у манерах, але з почуттям гумору, а Влад виглядав серйознішим і стриманим. Вони не виглядали на хлопців, які б створювали проблеми, хоча хто знає.

— Гаразд, Машо, час тебе відвести до твоєї кімнати, — сказав я, киваючи їй.

Вона зістрибнула з ліжка, склавши руки на грудях.

— А що, мене ніхто не питатиме, де я хочу спати? — кинула вона і підняла одну брову.

— Це не готель, — буркнув я, виходячи з кімнати. — А окрема спальня — це вже розкіш.

Маша йшла за мною, обережно ступаючи, і тихо насвистувала якусь мелодію. Я запалив обігрівачі, щоб кімната швидше наповнилася теплом.

— Ну що, подобається? — запитав я, озирнувшись.

Вона покрутила головою, ніби оцінюючи обстановку, а потім сіла на ліжко, закинувши ногу на ногу.

— Тут непогано. Але мені треба ковдра, подушка, піжама, мило, гребінець... — вона почала перераховувати, на пальцях загинаючи кожен пункт.

— Стоп-стоп, — перебив я її, змахнувши рукою. — Ти що, жартуєш?

— Ні, — відповіла вона, посміхаючись так, ніби випробовувала моє терпіння.

— Гаразд, — я зітхнув, потираючи перенісся. — Щось придумаємо.

У цей момент у моїй рації хруснуло, і я почув голос Єви:

— Лука, час на вечерю.

— Прийняв, — відповів я, опускаючи рацію.

Я пішов за хлопцями, які сиділи в їхній кімнаті.

— Підйом, — сказав я. — На кухню.

Ми дійшли до їдальні. Як тільки хлопці зайшли, вони одразу посідали за стіл, ніби їм тут усе дозволено. Я подивився на них і зітхнув.

— У нас самообслуговування, — сказав я, схрестивши руки на грудях.

Влад і Саша здивовано перезирнулися.

— А ще з цього дня на кухні будуть чергові, — додав я. — Розклад потім зробимо.

Єва стояла біля плити й щось готувала. Її рухи були чіткими, впевненими, і я відчував, як запах їжі розноситься по кімнаті.

— Що буде на вечерю? — запитав я, підходячи ближче.

Вона повернула голову, глянувши на мене своїми карими очима.

— А ти що хотів би? — запитала вона, піднявши одну брову.

Я на секунду замислився. Хотів би тебе, ледь не вирвалося з мене, але я швидко зупинив себе.

— Усе, що ти готуєш, смачне, — відповів я, намагаючись усміхнутися невимушено.

Єва поставила на стіл каструлю з гречкою.

Я ледь не скривився. Ненавиджу гречку. Але на вигляд вона виглядала такою задоволеною своєю стравою, що я не наважився щось сказати.

— Смачного, — сказала вона, сідаючи за стіл.

Я почав їсти, запихаючи в себе гречку, і навіть попросив добавки. Мені здавалося, що вона трохи дується. Напевно, ще злиться через нашу суперечку раніше.

Коли вечеря закінчилася, і всі почали складати посуд у раковину, я підійшов до неї.

— Єво, — тихо сказав я.

Вона обернулася до мене, її обличчя було спокійним, але в очах читалося щось на кшталт роздратування.

— Прости, — сказав я.

Вона мовчки розвернулася і пішла, не сказавши жодного слова.

Я залишився стояти посеред кухні, а потім поглянув на гору посуду в раковині.

— Чудово, — пробурмотів я, закочуючи рукава.

Закінчивши з посудом, я витер руки рушником і важко зітхнув. Кухня тепер сяяла чистотою, але від цього настрій не покращився. Я взяв рацію і переконався, що все в порядку, а потім попрямував до нашої спальні.

Двері були привідчинені, і всередині ледь жеврів слабкий світильник, кидаючи м'які відблиски на стіни. Єва сиділа на своєму ліжку, обхопивши коліна руками. Її погляд був спрямований у підлогу, а волосся спадало темними хвилями на плечі.

— Можна? — запитав я, стоячи на порозі.

Вона підняла голову, і в її очах промайнуло щось тепле, але швидко згасло.

— Ти й так завжди заходиш без дозволу, — пробурмотіла вона, але її голос був тихим, без колишньої різкості.

Я зачинив двері за собою і сів на своє ліжко внизу. В кімнаті стало тихо, чути було тільки, як десь далеко гуркотів генератор.

— Ти все ще на мене злишся? — порушив я мовчанку, дивлячись на неї.

Вона злегка насупилася і знову відвела погляд.

— Ти поводився, як справжній… — вона зупинилася, шукаючи слова. — Як туполобий командир.

Я не зміг стримати слабкої посмішки.

— Я ж переживав за тебе.

— А я можу вирішувати, що мені робити, — відповіла вона, глянувши на мене прямим і твердим поглядом.

Мовчання знову повисло між нами. Я хотів сказати їй щось заспокійливе, але слова ніби застрягли в горлі.

— Ти… ти дуже гарна, коли злишся, — видав я раптом, сам не розуміючи, як це вирвалося.

Вона здивовано підняла брови, а потім усміхнулася, хоч і ледь помітно.

— Лука, — тихо сказала вона, і в її голосі з'явилися теплі нотки.

— Що? — я підвів голову, вдивляючись у її обличчя.

— Дякую, що ти поруч, — прошепотіла вона, відвівши погляд убік.

Мої груди наповнило приємне тепло. Я встав із ліжка і повільно наблизився до неї.

— Єво, — тихо сказав я, нахилившись трохи ближче.

Вона підняла на мене свої карі очі, в яких тепер світилася ніжність, і я відчув, як моє серце затримало удар.

— Що? — запитала вона, трохи здивована моїм раптовим поривом.

Я тільки усміхнувся і поклав руку на її плече.

— Спи спокійно, добре? Завтра новий день.

Вона кивнула, і я відійшов до свого ліжка, хоча хотів би залишатися поруч ще довго.

Я потягнувся до вимикача й клацнув, занурюючи кімнату в темряву. Лише слабке світло від екрану рації на столі давало якийсь орієнтир у просторі. Тиша була важкою, майже відчутною.

Я ліг на спину, закинувши руки за голову, і вдивлявся в темний каркас її ліжка над собою. Металеві опори ледь помітно виблискували, і я слухав, як вона почала переодягатися. Її рухи були обережними, але я чув, як шелестіла тканина, коли вона знімала кофту чи пересувала щось на полиці біля свого місця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍