Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

Хотів щось сказати, але не знайшов підходящих слів.

Коли вона нарешті лягла, я почув, як її тіло зі скрипом занурилося в матрац. Але вона не могла заснути. Її тихе перевертання з боку на бік, зміна положення подушки — усе це яловито відлунювало в маленькій кімнаті.

Я спробував сконцентруватися на чомусь іншому, але це не допомогло. Думки заполонили спогади, які накрили мене з головою, і я просто лежав, дивлячись у темряву.

***

Темрява кімнати змінилася в моїй голові на іншу — густішу, наповнену димом і пилом. Я знову опинився там, у гарячій пастці війни.

Ми бігли крізь вузький коридор напівзруйнованої будівлі. Камені сипалися з-під ніг, а вуха закладало від постійних вибухів. "Лука! Швидше!" — голос Кості, мого напарника, пробивався крізь ревіння хаосу. Я чув, як його дихання збивається, і бачив, як він обертається до мене з жахом в очах.

"Не відставати, ти впораєшся!" — кричав я у відповідь, хоч і сам ледве тримався. У цей момент сталося те, чого я боявся найбільше. Гучний вибух вирвав землю з-під ніг, і я полетів на холодний бетон.

Коли я підняв голову, побачив його — Костя лежав на підлозі. Вибухом його відкинуло вбік, і його каска котилася поруч. Я підповз до нього, повністю ігноруючи свист куль над головою. "Костю, тримайся! Ми виберемось!"

Його очі розплющились на мить. "Не залишай мене..." — прохрипів він. У мене стислося серце. Я намагався підняти його, тягнув за руку, але він був наче мішок із піском. Кров заливала його одяг, і я не міг зупинити її.

Поруч знову рвонуло, мене відкинуло вбік. Коли я піднявся, Костя вже не дихав. Я пам’ятаю, як кричав його ім’я, але відповіді не було. Ніхто більше не врятував його.

Я схопив його каску, як єдину пам’ять про нього, і побіг далі. Все тіло трусилося, серце гупало так, ніби ось-ось вирветься. Вибухи ставали гучнішими, а крики товаришів глухішими.

Повернення до реальності було різким, як ляпас. Я кліпнув очима, і темрява кімнати повернулася. Моє дихання було важким, ніби я щойно знову біг тим коридором. Руками я машинально провів по обличчю, стираючи піт.

Мені здавалося, що серце б'ється не там, де повинно. Тіло напружилося, як струна, а думки в голові металися, наче звір у клітці. Де вона? Господи, ну де ж вона? Я вскочив із ліжка, перевів погляд на порожнє місце, де мала бути Єва. Вона зникла.

В голові роїлися страшні думки, які ще більше підживлював хаос довкола. Я кинувся до ванної, світло там горіло, і я постукав.

— Чого? — голос Саші видався мені громом у нічній тиші.
— Ти її не бачив? Єву? — вирвалось у мене.
— Ні, — відповів він спокійно, не розуміючи, чому я так панікую.

Я рвонув до входу. Лорд, наш пес, метався між дверима і кімнатою, ніби теж намагався щось сказати. Його хвилювання підтвердило мої здогадки. Вона пішла.

Я кинувся до кімнати зі зброєю. Деяких речей не було. Вона забрала частину спорядження. Значить, вона вирушила кудись сама, без мене.

Швидко одягнувшись, я кинув у рюкзак теплу куртку, взяв нашийник Лорда і ліхтарик і ми вискочили в ніч. Пес відразу почав вести мене за її запахом.

— Sehen! — скомандував я. Він миттєво кинувся вперед, а я слідував за ним, намагаючись не втратити слід. Через кілька хвилин я побачив її. Вона йшла повільно, озираючись, майже непомітною тінню серед руїн.

Я заховався, щоб побачити, що вона робитиме. Вона рухалась обережно, в її руках світився ліхтарик. Через якийсь час вона дісталася до руїн і зупинилася. Дитина... Вона шукала ту дитину.

Тоді я вийшов із тіні, швидким кроком наблизився до неї і схопив за руку.
— Кароока! — вирвалось у мене.

Вона злякано повернула голову до мене, очі блищали від несподіванки. Я хотів накричати на неї, але, згадавши вчорашні сльози, мій гнів зник, наче його не було.

— Пішли, — сказав я, намагаючись тримати голос спокійним.

Вона не заперечувала. Ми йшли під великими бетонними плитами, обережно оминаючи гострі уламки. Раптом неподалік пролунало клацання пташиних крил, і вона злякано схопила мене за куртку. Я в ту ж мить підняв автомат, але побачив лише зляканого голуба, який стрімко вилетів із темряви.

— Трусиха, — пробурмотів я собі під ніс, а потім подумав: "І навіщо ти це робиш? Якби попросила ще раз, я б пішов із тобою. Я завжди піду за тобою".

Ми продовжили рух, і раптом почувся плач. Дитина. Цього разу я скомандував Лорду шукати, і він почав нюхати повітря, рухаючись до звуку. За кілька хвилин ми знайшли її.

Вона була маленькою дівчинкою, років восьми. Довге чорне волосся заплуталося у брудних пасмах, а обличчя, забруднене пилом, розмазувало сльози. Її худенькі плечі тремтіли, і вона, здавалось, навіть не усвідомлювала, що її знайшли. Вона була привалена бетонною плитою та уламками каміння.

Ми з Євою одразу почали розгрібати завал. Єва обережно відтягувала дрібні уламки, а я руками й плечима підіймав великі. Кожен рух змушував мої м'язи кричати від напруги, але я не зупинявся.

Коли ми її звільнили, вона почала ридати ще сильніше. Єва кинулась до неї, обійняла її, і дівчинка, схлипуючи, прошепотіла:
— Мама...

Я застиг. "Мама?" — це здивувало мене, але я не встиг нічого сказати. Єва, стоячи на колінах, лише міцніше притиснула її до себе, намагаючись заспокоїти.

Ми вирушили назад, але враз я зачепив щось ногою. Ледь чутне клацання розірвало тишу, і холод жаху пробіг по моїй спині. Міна.

— Бігом! — гаркнув я, хапаючи Єву за руку.

Ми бігли, поки світ за спиною не залився яскравим спалахом. Земля здригнулась, руїни обвалилися. Ми встигли. Але я відчував, як страх стискає горло.

Знову.

Той самий холодний страх, який я відчував стільки разів. Ті самі уламки, ті самі вибухи. Знову цей біль.

Я ковтнув сухо і ледве стримав себе, щоб не вдарити себе по обличчю. Єва міцно тримала дівчинку, і я змусив себе думати тільки про них.