Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

Я мав їх захистити.

Ми йшли темним полем, поритим глибокими слідами від вибухів. Холодний вітер пробігав по шкірі, а світло мого ліхтарика виривало з темряви клапті вимерлої землі. Єва йшла поруч, тримаючи дівчинку за руку. Малеча трохи заспокоїлася після нашого довгого переконування. Ледь чутно схлипуючи, вона міцно стискала карамельку, яку Єва дала їй, щоб відвернути увагу.

— Це твоя донька? — запитав я, намагаючись пробити мовчанку.

Єва повернула до мене голову, і я побачив на її обличчі здивування, яке швидко змінилося на роздратування.
— Звісно, ні, — відповіла вона холодно. — В неї просто шок.

Я тихо видихнув із полегшенням, ніби тягар упав із плечей. Але все одно не міг втримати запитання, яке розривало мене зсередини:
— Навіщо ти пішла сама?

Вона різко зупинилася і обернулася до мене. Її очі блищали, і в них я побачив щось більше за втому. Обурення, гнів і щось таке, що я не міг розшифрувати.
— Бо ти не хотів іти, — відрубала вона.

Я теж зупинився, повернувся до неї і змахнув рукою в бік руїн, звідки ми щойно втекли.
— Та ти з глузду з’їхала? Як ти собі це уявляла? В одній! Вночі!

— Я все чудово уявляла, — відповіла вона крізь зуби. — На відміну від тебе, я не боюсь ризикувати, коли це потрібно.

— Не боюсь?! — майже гаркнув я. — Ти навіть не уявляєш, як це небезпечно! Ти могла загинути!

— Але не загинула! — відрізала вона, вказуючи на дівчинку. — І ти зараз говориш так, ніби я зробила щось неправильно. А що б ти запропонував? Просто сидіти і чекати?

— Так! — викрикнув я, не зважаючи на холод, що пропалював горло. — Ми могли спланувати це разом! Ти навіть не сказала мені!

— Ти б не дозволив, — відповіла вона, вже трохи тихіше, але все ще з викликом. — Ти завжди хочеш усе контролювати, але це не завжди працює!

— Бо це мій обов’язок! — я зробив крок до неї, намагаючись опанувати себе, але голос усе одно звучав гостро. — Твоя безпека — це те, заради чого я тут. І ти цього навіть не розумієш!

— Ти жартуєш? — її очі налилися злістю. — Я тобі не дитина, Лука. І я не потребую постійного нагляду!

Я хотів щось відповісти, але не знайшов слів. Вона обійшла мене і рушила вперед, стискаючи руку дівчинки. Її постать здавалась майже незламною, але я помітив, як вона злегка здригнулася від вітру.

— Єва... — сказав я тихо, наздоганяючи її.

Вона зупинилася, але не обернулася.
— Що?

— Я просто… Я не хочу тебе втратити, — видавив я, відчуваючи, як ці слова болем прориваються назовні.

Вона мовчала кілька секунд, потім кинула через плече:
— Тоді довіряй мені, Лука. Бо я довіряю тобі.

Вона знову рушила вперед, і я більше нічого не сказав. Лише йшов за нею, намагаючись опанувати цей клубок емоцій, що підіймався в мені.

Єва різко зупинилась, розвернувшись до мене. Її очі блищали в світлі ліхтарика, і я зрозумів, що це зовсім не втома. Це був гнів. Її губи міцно стиснулись, але вони швидко розійшлися, щоб випустити шквал емоцій.

— Ти розумієш, що могло статися? — її голос був наповнений обуренням. — Дитина могла померти! Могла залишитись там, серед тих руїн, одна, в темряві, холодна і перелякана!

Я намагався її слухати, але слова губилися у вихорі мого розуму. Я дивився не на неї — я дивився на її губи. Вони рухались швидко, промовляючи звинувачення і претензії, але я вже нічого не чув. Пухкі, м’які, трохи припухлі від холоду, вони манили. Мене ніби гіпнотизувало це плавне розкриття і закриття, цей природний ритм її мовлення.

— Чому ти просто не пішов зі мною одразу? — продовжувала вона, підвищуючи голос. — Це не було так складно! Ми могли все зробити швидше, а не витрачати час на твої сумніви й обговорення!

Я хотів щось відповісти, але всі слова, які крутилися в голові, здавалися нікчемними. Єва помахала рукою перед моїм обличчям, ніби хотіла повернути мене в реальність.
— Лука, ти взагалі мене чуєш?

І в цей момент я зламався. Мої емоції, її голос, цей нескінченний вир почуттів — усе наклалось одне на одне. Я зробив крок уперед, поки вона продовжувала говорити, і легенько доторкнувся до її губ.

Весь світ завмер.

Моє серце калатало так гучно, що я подумав, що вона теж його чує. Тепло від її губ, таке справжнє, живе, розлилося по всьому моєму тілу. Її дихання обірвалося, і я відчув це. Її губи здавалися трохи прохолодними, але ніжність, що ховалася в цьому дотику, була невимовною.

Вона не відступила. Вона не закричала. Вона лише дивилась на мене широко відкритими очима, у яких змішалися здивування і нерозуміння.

Я зупинився, ледве стримуючи себе, щоб не піти далі. Глибоко вдихнув, ніби набираючи повітря перед пірнанням у воду, і повільно відійшов на півкроку.

— Пробач, — сказав я тихо, відводячи погляд.

Єва ще кілька секунд мовчала, а потім, відчуваючи мою розгубленість, зробила крок назад.
— Ти… ти... — промовила вона тихо, але так і не закінчила фразу.

Ми обидва стояли мовчки серед безкрайнього темного поля, ніби весь світ залишив нас удвох. Лише холодний вітер нагадував, що час не зупинився.