Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Я напружена. «Веллер, ми повинні вибратися звідси і…»

«Ні, до біса, — категорично каже він. «Тобі потрібно це побачити, тому що я не збираюся потім підтасовувати докази чи вигадувати це, коли хтось вирішить мені не вірити».

«Я майже підійшов до атріуму», — каже Кейн.

Сучий син. Я повертаюся, і через кілька хвилин, через кімнату на рівні під собою, я бачу рух у дверях. Кейн у своєму костюмі з яскраво-помаранчевими літерами на грудях виходить з темного коридору. Світло його шолома є яскравим уколом знайомства в цьому сонячному й дорогому дворі, наповненому трупами.

При його вигляді полегшення розквітає в моїх грудях з такою силою, що мені соромно за це і за себе. Він мені не дуже потрібен. Не для цього, ні для чого.

«Я сказала тобі залишатися на ЛІНІ», — кидаю я голосніше й зліше, ніж хотіла.

«Посварите мене пізніше», — каже Кейн, піднімаючись по зовнішніх вигинах сходів, як і ми з Веллером. Але він рухається швидше. «Веллер, тобі потрібно вимкнути діагностику».

«Діагностику?» Запитую я. «Яку діагностику?» Коли Кейн досягає мого рівня, він без вагань проходить повз мене. У верхній частині сходів коридор розгалужується на два варіанти, по обидві сторони від непрацюючого ліфта.

«Ліворуч», — люб’язно каже Нісус, і Кейн прислухається до пропозиції, тягнучись уздовж стіни через відкритий дверний отвір у перегородці. Я пливу за ним, намагаючись не відставати. Тут не горить світло. Але принаймні ця частина коридору теж не захаращена, на відміну від тих, які ми з Веллером зустріли на найнижчих рівнях.

Насправді цей рівень виглядає недоторканим. Усі номери Платинового рівня — це блискучі дерев’яні двері, пишне килимове покриття, навіть бічний столик — засунутий — із вазою з зів’ялими та замерзлими, але все ще красивими свіжозрізаними квітами. Орхідеї. В космосі. Я не можу уявити, скільки повинна була коштувати одна позиція. Б’юсь об заклад, що кожна з цих кімнат була одержувачем тих золотих кранів. Забудьте про вигулювальників собак і помічників помічників. Це люди, яким потрібні свіжі квіти та вода, доставлені за дорогоцінний метал. Звісно, їх рівень залишився недоторканим.

Але потім, коли ми проходимо, я бачу плямисті криваві літери, написані на стіні біля підлоги. Слова занадто заплутані, щоб розшифрувати їх без зупинки.

«Веллер!» — знову каже Кейн.

«Ні, чорт, не так», — кричить Веллер, і моє занепокоєння зростає. Він завжди був дещо непостійним, але не настільки. «Діагностика показує…»

«Я знаю, що вона показує», — каже Кейн. «Вимкніть її, перш ніж вона перейде до генератора гравітації та тепла».

Ніби корабель реагує на слова Кейна, я відчуваю дезорієнтуючу тягу та відпуск генератора гравітації, наче рука, яка м’яко тягне вас під воду, а потім відпускає. Це попереджувальна послідовність, три проблиски — незначне, тимчасове підвищення сили тяжіння — зазвичай супроводжується зворотним відліком у системі звукозв’язку корабля.

Я поняття не маю, про яку діагностику вони говорять і чому Веллер вважає це важливим, але тепер я бачу більш нагальну проблему, про яку хвилюється Кейн.

«Веллер!» кричу я, а потім намагаюся стримати голос. Крики на нього поки що не спрацювали. «У нас в атріумі заморожені тіла. Вони були над нами. Просто плавали під куполом. Сто чи більше. І це лише ті, які ми знайшли. Якщо гравітація запрацює на повну, вони всі впадуть». Я вагаюся. «Всюди будуть… шматки. І ми поняття не маємо, яку шкоду може завдати раптова гравітація». Усе, що не було прив’язане, попадало би з повною силою. Не кажучи вже про навантаження на сам корабель, тут, у холоді космосу, десятиліттями довше, ніж він мав бути.

І якби з’явилося тепло та кисень, невдовзі гниття стало би проблемою. Родинам пасажирів «Аврори» нічого не залишиться, щоб знайти. Те саме тепло, яке тримало мене живою на Феррісі протягом місяця, перетворило би мертвих на… калюжі ледь впізнаваного біологічного матеріалу.

Веллер не відповідає, і гравігенератор ще раз попереджає.

Попереду мене Кейн тягнеться швидше. Де саме цей довбаний місток?

Ми повертаємо за ріг у кінці коридору й опиняємось у ширшому, але більш утилітарному просторі. Килим тут промислового синього кольору, а стіни металеві, а не дерево поверх металу. Аварійне світло ввімкнене, відкидаючи різкі тіні на все. Крихітна блискуча червона намистина клацає об лицьову панель мого шолома один раз, а потім двічі, перш ніж попливти геть і приєднатися до сотень таких, як і вона, у повітрі навколо нас.

Мені перехоплює подих. Кров.

Ліворуч від нас, приблизно за двадцять футів, металеві двері злегка відчинені. Вони позначені написом BRIDGE і зіпсовані кров’яними бризками та згустками, схожими на сіру речовину, волосся та осколки кісток, які зараз замерзли на його поверхні.

У мене крутить живіт.

Біля дверей два тіла в уніформі Аврори випливають із тіні, зчеплені разом, з’єднавши руки у вічній боротьбі. Прошиті нашивки «Аврора» на лівих рукавах — це проста, але елегантна композиція з двох трикутників з колом, що піднімається вгорі, що може виглядати як інопланетний місяць, що сходить над горами. Але з огляду на те, що я зараз знаю, я підозрюю, що це ще одне представлення Грації та/або Швидкості. Срібні крапки на комірах уніформи та вишиті смужки на плечах — відповідно чотири і три — вказують на те, що вони капітан і перший офіцер, але мені це не потрібно, щоб їх упізнати.

Капітан Лінден Джерард виглядає так само, як у репортажі про запуск, який я так захоплено дивилася багато років тому. Тільки зараз її очі заплющені, вираз обличчя майже мирний під блакитним блиском інею. Її світле волосся розпускається з туго заплетеної коси, стоячи навколо голови пухнастою короною. Якби не маленька рвана дірка на її уніформі над лівою груддю та широке коло крові навколо неї, вона могла б спати.

У першого офіцера Кейджа Уоллеса, навпаки, відсутня значна частина лівої скроні у відкритій вихідній рані, його вираз обличчя — те, що від нього залишилося — болить.

«Х*й!» Веллер гарчить. «Вимикаю», — каже він крізь зціплені зуби, коли починається третій гравітаційний буксир.

Потяг до мого тіла миттєво зникає, а аварійне світло вимикається, залишаючи мене моргати, щоб пристосуватися до тьмяного світла наших шоломів. Через мить гул двигунів стихає, а потім замовкає.

Ми з Кейном прямуємо до дверей містка, і я старанно уникаю погляду на Джерарда та Уоллеса, щоб вони не зробили чогось, чого не можуть зробити мертві.

Усередині мостика широкі вікна, що виходять на чорне поле з ледь помітними шпильками зірок, які пропонують трохи більше освітлення. Простір у формі дуги більший, ніж я очікувала, і це не місце повного хаосу, як я собі уявляла.