Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Але це… не галюцинація.

«Боже мій», — шепоче Кейн. «Ви знайшли їх».

У тому місці, де величезний купол з’єднується з корпусом, аж до злегка заокругленої вершини купола, звідки сяє світло, кілька десятків, а може, більше сотні тіл ширяють в невитонченому балеті.

У тих, які ближче до мене, очі відкриті, їхні роти скривлені й застиглі в жаху. Вони одягнені у різний одяг — вечірні сукні, смокінги, халати, мереживну білизну, піжами, плавки та темно-синю уніформу екіпажу «Аврори», — а їхня шкіра вкрита тонким шаром інею та синювато-фіолетового кольору, особливо навколо їхніх ротів. Вони явно були живі, коли середовище проживання зникло.

Одна жінка пропливає просто наді мною, її довге лавандово-фарбоване волосся пливе навколо неї досить близько, щоб бути в межах досяжності, коли б я була на вершині стовпа, намагаючись звільнити Грацію. Вона одна з тих, у халаті з брендом «Аврора», назва корабля вишита непомітним, але хвилястим шрифтом зліва, брудно-біла тканина туго зав’язана на її талії.

Мені пощастило — і вчасно — що її волосся не зачепило мене, коли вона проходила повз.

Але при найближчому розгляді вона трохи відрізняється від інших.

Її лавандове волосся біля скроні стало темно-бордовим, цівка крові, яка застигла в невдалій краплі, тече по її щоці. Одна пофарбована червоною долоня піднята біля її голови, ніби вона тиснула, коли гравітація зрадила її.

Але в її іншій руці? Шестидюймовий м’ясницький ніж, напевне, з кухонь «Аврори». Блискуче лезо стирчить убік від її млявої руки, але дерев’яна ручка прив’язана нижче ліктя шарами клейкої стрічки, які кричать про відчай.

Сам по собі ніж не є великим сюрпризом. Залежно від того, що сталося, легко уявити, що деякі пасажири відчували потребу захищатися. Але ця стрічка, яка перетворює тимчасову зброю на напівпостійний аксесуар, говорить про зовсім інше.

8

На каналі у моєму шоломі надовго панує тиша, моє різке, нерівне дихання заповнює весь порожній простір, заглушаючи навіть шум двигунів.

Потім вибух голосів, що перемовляються один з одним.

«…звідти прямо зараз, — каже Кейн.

«…мертві. Що з ними сталося? Що там відбулося?» — запитує Лурдес, її голос зривається.

«Я думаю, що це Опал Данліві». М’яке здивування і майже радісне захоплення Нісуса проступають досить чітко. «Вона виглядає точно так само, як і на шоу. Я маю на увазі без ножа. І рани на голові».

Бути мертвим і замороженим, як правило, є досить ефективним консервантом.

Я відриваю погляд від мертвої жінки, що ширяє наді мною нескінченною орбітою, і намагаюся врегулювати своє дихання.

Добре-добре. Зберися, Клер. Це не Ферріс. Але мій мозок не вірить у це, спалахуючи спогадами про темні житлові кімнати, освітлені лише портативним робочим ліхтарем на батарейках, який я у відчаї відірвала від стіни в одній з лабораторій. Темні фігури звалилися на меблі, впали на підлогу. Їдкий запах блювоти та мідний запах крові. Вони відкашляли слизову оболонку своїх легенів. Це те, що я випадково почула, як пізніше говорили деякі вчені Верукса. Аварійний генератор утримував повітря та тепло рівно стільки, що мене встигли врятувати.

Я навмисне видихаю, рахуючи про себе, поки паніка трохи не вщухне. Це не те саме. Ти вже не така.

«Схоже, вони вже давно мертві», — кажу я, коли можу впоратися. «Безумовно не нещодавно». У моєму голосі відчувається легке тремтіння, незважаючи на всі мої зусилля. «Ніхто з них не виглядає так, ніби голодував або намагався вижити тут. Мабуть, це сталося дуже близько до моменту зникнення корабля». Або, можливо, ця подія, якою б вона не була, стала причиною зникнення корабля. В іншому випадку це здається занадто великим збігом.

«Немає способу знати це напевне. Залишайся на місці. Я вже пройшов через шлюз, — каже Кейн. Мабуть, він стояв у шлюзі, одягнений і готовий про всяк випадок.

«Негативно», — різко кажу я. «Ми поняття не маємо, з чим маємо справу, і я не буду ніким ризикувати. Мені потрібен хтось, хто зможе доставити ЛІНУ додому».

«Ми не залишимо вас позаду», — каже Кейн з недовірою.

«Я не натякаю, що ти повинен», — кажу я настільки спокійно, наскільки можу. У всякому разі, ще ні. Але якщо є хоч мізерний шанс, що все, що тут сталося, може поширитися …

Чомусь я завжди знала, що все повернеться до цього. Я. Наодинці з мертвими.

Глузливий шепіт здіймається в глибині мого мозку, наче різкий поштовх у мою лопатку. “Я зрозумів тебе”.

«Е-е, ТЛ? Я відтворюю ваші кадри», — каже Нісус. «Я не бачу нічого, що схоже на природні причини смерті на цих тілах. Багато ран. Удари ножем, тупими предметами, удушення. У цього хлопця з охорони на шиї ремінь. Інший пасажир усе ще тримає інший кінець в своїй руці».

Я здригаюся, згадавши петлю електричного шнура, яку ми бачили, пропливаючи повз. Нісус може мати рацію. Я не шукала цих подробиць при своєму першому погляді на те, що залишилося від пасажирів «Аврори».

«Безперечно, гіпотермія та дефіцит кисню після погіршення навколишнього середовища…» — продовжує Нісус.

Я не звертаю уваги на тремтіння, що пробігає по моїй спітнілій шкірі, борючись з бажанням знову підняти очі. Я напівбоюся, що жінка наді мною все ще буде там, тільки ближче. Віч-на-віч, її плівкові очі не миготять, але чомусь дивляться прямо на мене. Тоді її рот відкриється зі звуком тріску льоду, і…

Я ніяково відвертаюся від стовпа, навмисне притуляючись спиною до атріуму. «Веллер, ти мене чуєш? Повторюю, Веллер, ти мене чуєш?» Я не можу піти — я не піду — без нього.

«Його життєві показники підскочили кілька хвилин тому», — каже Нісус мені на вухо. «Але він живий. Я намагаюся переключитися на його канал».

Я наполовину очікую ще більше мовчання, тому відповідь Веллера через мить мене вражає.

Веллер прочищає горло. «Я вас чую, ТЛ». Він звучить приголомшено, що само по собі викликає тривогу.

Я повертаюся обличчям до того напрямку, в якому він пішов, очікуючи його повернення. «Що, в біса, щойно сталося? Де ти? Ти когось бачив?» Він злетів на місток, тож якби хтось був живий і крутив двигуни, він би щось побачив.

«Капітана і першого офіцера». Веллер кашляє, і від цього шуму мої нерви тріпочуть.

Я відкриваю рот, щоб запитати, але він випереджає мене.

«Мертві. Поза мостиком. Багато крові. Схоже, вони напали один на одного», — каже він трохи стриманіше, ніж коли він сам, але з тонким натяком напруги в його словах. «Перший офіцер, він… я не знаю. У його голові є отвір, куди можна просунути кулак».

Я здригаюся.

«Він все ще тримає пістолет. Самогубство, мабуть». Він робить паузу. «Але тобі потрібно це побачити, ТЛ. На мостику.