Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Я не можу з ним сперечатися. Вона, Грація та Швидкість — або, можливо, одна скульптура — Грація, а інша — Швидкість — неймовірно, майже моторошно, схожа на живу. З такої близькості я бачу вигин її високих вилиць, окремі пасма волосся, що розвіюється назад. Але вигин її спини, потяг її крил у метафоричному повітрі виглядають болючими, а деталі її виразу включають натягнуту посмішку, яка більше схожа на гримасу, і крихітну борозенку на гладкому лобі.

Якщо вона повинна бути або тим або іншим, я припускаю, що це Швидкість.

Скульптура кріпиться до дерев’яної основи у верхній частині гладкого стовпа. Кінчики її крил сягають, мабуть, трьох футів над моєю головою. І мої ноги навіть не стоять на підлозі.

Я намацую свою викрутку руками в рукавичках. Якщо я зможу знайти, де вона прикріплена до основи, дриль може не знадобитися. Я справді не хочу ризикувати пошкодити скульптуру, намагаючись її зняти.

Мені потрібна хвилина, щоб знайти вміло приховані отвори для шурупів, а потім ще кілька хвилин, щоб відколоти шпаклівку, яка їх покриває. І для цього потрібні обидві руки, тому я не маю за що триматися.

У якийсь момент я натискаю занадто сильно, а коли викрутка вислизає, я починаю ковзати повз сходи від свого зусилля.

Однією рукою тримаючись за новий стовп, Веллер хапає задню петлю на моєму костюмі, щоб потягнути мене назад.

“Дякую.”

Він щось бурчить на знак підтвердження.

“Все добре?” — запитує Кейн.

«Не хвилюйтеся, шефе», — каже Веллер. “Зі мною у неї все буде гаразд.”

«Зрозуміло», — кажу я, коли останній гвинт послаблюється, вивільняючи скульптуру і її основу. Швидкість вільно пливе, і Веллер допомагає мені відкрити біологічний пакет і завести її всередину.

«Одну зняли, залишилася ще одна», — кажу я, поки Веллер запечатує сумку.

Я забираю пакет у нього та прикріплюю до себе, вставивши пластик у петлю та зв’язавши навколо нього один із моїх порожніх шнурів для інструментів. Це занадто вільно, не ідеальне рішення, але тимчасово цілком підійде.

Піднятися сходами, тримаючись за перила ззовні, легше, ніж намагатися пройти вузькими вигинами, тому ми підтягуємося, рука за руку.

На вершині, однак …

«Прокляття», кажу я.

Стовп — або колона, як здається, було б доцільніше — який тримає Грацію, набагато вищий за той, що знаходиться внизу. Основа знаходиться приблизно в шести футах від землі. І там немає за що триматися.

Якщо мої руки зісковзнуть, як раніше, я попливу через відкритий атріум, не маючи можливості зупинитися. Якщо я потраплю на протилежну стіну, мені пощастить. Інакше я можу зупинитися посеред відкритого повітря, під куполом, без легкого шляху вниз, поки мені вистачатиме повітря.

«Однієї більш ніж достатньо, Клер», — пропонує Кейн. “Просто забудь про це.”

«Скульптури цінніші як комплект», — каже Нісус. «Але надмірно ризикувати не варто».

«Просто поверніться», — каже Лурдес. «Мені це не подобається. Зовсім.”

Веллер штовхає мене в плече, щоб привернути мою увагу. «Місток у ту сторону», — каже він, вказуючи на непомітний знак на стіні Платинового рівня перед нами. «Ми можемо просто піти і взяти чорну скриньку».

Відколи Веллер так турбується про моє благополуччя?

«Це в будь-якому випадку буде коштувати їм більше», — стверджує він.

Ах. Тоді ми йдемо.

«І це безпечніше», — каже він.

«Ми не будемо шантажувати їх чорною скринькою», — кажу я.

«Чому ні?» вимагає він. «Ми ризикуємо. Весь цей корабель має бути нашим».

«Просто… замовкни на секунду», — кажу я, повертаючи увагу до статуї. «Я можу зняти її». Але жодна з моїх прив’язок не має достатньої довжини, щоб прикріпити її до перил на сходах.

Тож я просто мушу бути обережною.

Грація — інша жінка в подібному становищі. Її волосся зібране в тугі локони, розташовані близько до черепа. Її руки підняті вгору, а крила нахилені ідеально перпендикулярно до тіла, лише з легким вигином до середини, ніби хтось готується пірнути. Вона теж одягнена в ненадійно складені тканини, але повністю закрита.

Я підтягуюся до основи статуї і шукаю отвори для гвинтів.

Веллер видає нетерплячий голос. «Забудь про це». Він відштовхується від стовпа, його рука випадково стикається з моїми ногами і змушує мене схопитися за основу статуї, щоб зберегти рівновагу. Моє серце калатає від паніки від майже промаху.

«Веллер!» обурено кричу я.

Він не відповідає, і коли мені вдається випростатися настільки, щоб озирнутися на нього, я бачу, як спина його костюма прямує коридором до мостика. Сучий син.

«Я виходжу», — негайно каже Кейн.

«Ні, ні», — кажу я. «Ти залишаєшся на ЛІНІ, і це наказ. Я збираюся закінчити це, а потім піду надеру Веллеру дупу».

«Вибач, ТЛ», — бурмоче Нісус. «Це була моя ідея».

«Не твоя вина». Я глибоко вдихаю. «Тепер дозвольте мені зосередитися».

Перші два шурупи викручуються легко, третій трохи прилипає, але четвертий не піддається. Я тягнуся до плазмової дрилі, коли навколо мене починається тихий гул. Я відчуваю тремтіння в основі Грації.

“Кейн?” Мій голос нетвердий. «Ви чули це?»

«Ми теж це відчуваємо», — каже Кейн. «Повертайтеся сюди, зараз».

Шум стає голоснішим, перш ніж я можу відповісти. За винятком того, що це більше, ніж просто шум — це звук і відчуття руху, коли гігант прокидається.

Від страху мені пересихає в роті, але я вириваю слова. «Веллер, ти мене чуєш?» — запитую я, спускаючись зі стовпа, залишаючи Грейс бовтатися на останньому гвинті, що залишився. «Відповідай мені, до біса».

Без відповіді.

Більше ми нікого не бачили, а умови на рівняхх, які ми обстежили, здавалося б, роблять життя тут неймовірним, якщо не неможливим. Але хвилювання все одно чіпляється мене. Якби хтось вижив тут так довго, він, швидше за все, не був би здоровим.

«Нісус, перемкнися на канал Веллера», — кажу я.

«Я намагаюся, ТЛ, але це не…»

Потім без попередження згори ллється тепле маслянисте сяйво. Я автоматично піднімаю руки, щоб захистити очі. Це як в одну мить перейти від опівночі до полудня.

Я повільно опускаю руку, поки мої очі звикають до світла. І мені потрібна секунда, щоб зрозуміти, що відбувається. «Світло горить», — здивовано кажу я.

«ТЛ, цей шум, я майже впевнений, що це була діагностика двигунів», — каже Нісус зі стриманою панікою в голосі. «Хтось натиснув вимикач».

«Але як це…» я починаю запитувати, але зупиняюся, коли на мене набігає тінь, яка тимчасово закриває світло. За нею ще одна, а потім ще. Майже як лопаті вентилятора, що проходять через пляму сонячного світла, тільки більш неправильної форми.

Шоломи на наших костюмах майже не дозволяють дивитися прямо вгору, тож я змушена вхопитися за стовп і нахилитися назад, поки не бачу.

Мої легені напружені, і я не можу рухатися, не можу дихати один момент. Я моргаю, намагаючись усунути зображення або перетворити його на складові частини, як