Богоміл Райнов - Пан Ніхто

мене, бо ви ж знаєте, що ніхто в наш час не наважується брати такі суми готівкою і носити їх у кишенях. Я виконала розпорядження, передала гроші Граберу, а незабаром незнайомий пішов. Пізніше я довідалась, що це Андре Гораноф.

Розмарі посилає в мій бік густий струмінь диму і запитує:

— Я не дуже деталізую?

— Анітрохи, — заспокоюю її. — Говоріть вільно. Ми не протоколюємо.

— Тільки не згадуйте мені про протоколи, — насуплюється вона. — Протоколи, стенограми, ділові листи — усе це мені остогидло…

— В такому разі слід думати, що ви із задоволенням взялися за нову місію.

— Так. Спочатку я не зорієнтувалася. Подумала, що це буде щось на зразок канікул. Навіть не подумала, що Грабер не з тих, хто дає додаткову відпустку своїй секретарці.

— Ну, якщо секретарка красива, як-от ви…

— Не робіть ілюзій щодо цього… Грабер занадто ощадливий, щоб вибирати собі жінок-службовців за тілесними пропорціями. Думаю, що він народився і виховувався в камері холодильника, щоб поступово вирости до розмірів крижаної брили.

Вона кидає недопалену сигарету в попільничку і продовжує:

— Наступного ж дня після візиту незнайомого шеф викликає мене, інформує про необхідні деталі і ставить переді мною завдання. Виявляється, Гораноф запропонував Граберу великий діамант, про існування якого шеф уже знав, оскільки, як вам, мабуть, відомо, великі діаманти такі ж популярні, як і великі кіноактори. Припускаю, що розмова між цими двома хитрими лисицями — Горанофим і моїм шефом — відбувалась приблизно в такому дусі.

Тут Розмарі починає розігрувати невеличку сценку, не дуже багату на інформацію, зате досить забавну щодо міміки, бо моя квартирантка блискуче імітує двох хитрих лисиць, передаючи всі нюанси недовір'я, здивування, вагання, незадоволення і старечої жадібності. Жінка прибирає відповідну позу, немовби розглядаючи у своїх руках уявну дорогоцінність, і починає:

Грабер. Думаю, я міг би дати вам за нього триста тисяч…

Гораноф. Мерсі. Він вартий уп'ятеро більше.

Грабер. Правильно, він коштує трохи більше. Я знаю точно, скільки він коштує, бо він мені добре відомий. Як і решта його дев'ять побратимів. Ви напевно також їх знаєте…

Гораноф. Не розумію, про що ви говорите.

Грабер. Подібний діамант породжує законне питання: «Звідки він у вас?» Я, одначе, не запитую. Не запитую, між іншим, і тому, що мені відомий і його попередній власник. Але ви не цінуєте цієї моєї риси — утримуватись від незручних запитань.

Гораноф. Припустимо, що я її ціную. Однак не змушуйте мене розорятися через цю вашу чесноту.

Грабер. У такому разі запропонуйте камінь комусь із моїх колег і приходьте знову.

Гораноф. Запропоную я його чи ні — це моя справа. Але дарувати його не збираюсь нікому. Він у мене вже тридцять років.

Грабер. Вірю вам. Колекція, про яку йдеться, зникла тридцять три роки тому. Проте на подібного роду привласнення строк давності не поширюється. Та й спадкоємці живі.

Гораноф. Не розумію, про що ви говорите…

Грабер. Але хоч розумієте, що сказане мною має пряме відношення до питання про ціну? Ціна крадених каменів завжди нижча. Значно нижча. Принаймні тому, що їх необхідно полірувати заново, а отже, вони зменшаться в каратах.

Гораноф. Не розумію, про що ви говорите.

Грабер. Триста тисяч — велика сума.

Гораноф. Добре, дайте мільйон і покінчимо з цим.

Грабер. Можливо, добре розміркувавши, я погоджуся підвищити ціну до трьохсот п'ятдесяти.

Гораноф. Ну, гаразд: хай не мільйон. Хай дев'ятсот тисяч.

— Якщо вірити шефові, вони остаточно зійшлися на круглій цифрі — півмільйона, — підсумовує Розмарі, немовби подає епілог сценки. — Це означає, що Грабер одержав камінь за третину реальної ціни. Дійсно щасливий удар. Тільки ж Грабер не така людина, щоб задовольнитися одним ударом, коли можна реалізувати ще дев'ять. Бо принесений діамант справді належав до цілої колекції, добре відомої шефові, оскільки він сам сприяв її поповненню в передвоєнні роки. Колекція належала якомусь грецькому архімільйонерові, одному із власників кораблів, у свій час пограбованому колись нацистами. Згодом він помер. Можливо, спадкоємці його також померли, якщо вони взагалі існували, але про це Грабер не говорив мені нічого.

Вона міняє позу і вмощується у кутку дивана.

— Моїм завданням було змінити свою зовнішність і винайняти квартиру якомога ближче до вілли Горанофа, адресу якої шеф установив одразу після того візиту шляхом найвульгарнішого переслідування. Я мала стежити за всіма діями старого, щоб він, прагнучи одержати вищу ціну, не зв'язався з іншим ювеліром і не запропонував йому решту каменів, значно більших від першого.

Розмарі замовкає, ніби намагаючись пригадати щось, і кілька хвилин дивиться на свої туфлі з дебелими каблуками — останній крик моди. Потім веде далі.

— Власне кажучи, це було моїм завданням лише на початковій стадії, бо згодом я одержала наказ спробувати зав'язати особисте знайомство з Горанофим, завоювати його довір'я і по можливості наштовхнути на думку поділитись тими незручними і викривальними коштовностями, ясна річ, на найвигідніших умовах. Але до цього, як ви знаєте, не дійшло. Більше того — завдання ускладнилось. Втрутилися інші сили, і, очевидно, ворожі: Пенеф… Флора… А тепер і той нахаба з аукціону.

— Він також, на вашу думку, нанюхав діаманти?

— А ви як вважаєте? Невже допускаєте, що нормальна людина купить віллу за подвійну ціну, коли вона знає, що в тій віллі немає нічого іншого?

— Але чому ви думаєте, що те «інше» — якраз ваші діаманти?

— А що думати? Може, йдеться про золото в цеглинах? Вона знову тягнеться до сигарет, і я підношу їй запальничку.

— Подумайте, П'єре: досі ніхто нічого не знайшов. Ні Флора через Пенефа, ні Віолетта, ні навіть поліція. Чому? Бо заховано щось дуже мале за розмірами — невеличку шкіряну коробочку з дев'ятьма маленькими, але жахливо дорогими і страшенно красивими каменями. Маленьку коробочку, а не торби з луїдорами або золоті злитки.

— Часом коробочка, про яку йде мова, не є чимось отаким? — недбало запитую я, виймаючи з кишені вчорашню знахідку і кладучи її на стіл.

У першу мить я відчуваю, що Розмарі на грані припадку. Рум'янець щезає з її обличчя, але відразу ж з'являється у подвійному розмірі, а в темних очах виникає дивне сяйво. Жінка повільно простягає білу руку до коробочки, наче боячись, щоб не розвіялось дороге серцю видіння. Потім натискає кнопку, кришка відкривається, і перед нашими очима з'являються блискучі камені на темному оксамиті.

— Десять… — як у напівсні промовляє Розмарі.

Вона обережно бере двома пальцями камінь, ретельно оглядає його, піднімає напроти світла і знову кладе в коробочку. Казка скінчилася. Видіння розвіялось.

— О П'єре! — каже квартирантка уже звичайним голосом. — Якби