Богоміл Райнов - Пан Ніхто

я померла від розриву серця, вина лягла б тільки на вас, — і, прочитавши у моїх очах здивування, додає:— Це не діаманти.

— А що?

— Це точна копія колекції, але шліфована з гірського кришталю.

Розмарі різким жестом закриває коробочку й відсуває до мене. Жест досить красномовний, щоб сумніватися в тому, чи впевнена вона.

— Колись колекцію треба було представити на якусь виставку. І щоб не виявитись жертвою банди грабіжників, грек доручає Граберові виготовити точну копію оригінальних каменів. Тому-то Грабер розповів мені про існування дублікатів. Хоча вони не можуть ввести в оману нікого, хіба що невігласа…

— … як я, — додаю.

І сумно опускаю дублікати назад у кишеню. Жінка допитливо дивиться на мене. Потім з напівусмішкою запитує:

— Ви, здається, таки були впевнені, що вони справжні.

— Вгадали, — киваю я.

— Просто дивно… — каже вона, ніби сама до себе.

— Чого тут дуже дивуватися, — зауважую незадоволено. — Я не торгую діамантами. Якби йшлося про сир, я б відразу сказав вам, добрий він чи ні. А коли це камені…

— Мене дивує ваш жест, — уточнює жінка. — І дивує саме тому, що ви вважали їх справжніми.

Вона машинально приминає сигарету, яка вже давненько даремно тліє на попільничці, обдаровує мене поглядом темних очей і тихо мовить:

— Не хотілося б обманюватись, але тими фальшивими діамантами ви так розхвилювали мене, що…

— Залиште подяки на кращі часи, — перебиваю я. — На ті часи, коли я запропоную вам справжні.

Потім, немовби мені раптом прийшла в голову якась досадна думка, вдягаю на своє обличчя вираз внутрішньої боротьби і вагання:

— Ні, боюсь, що я ніколи не запропоную вам справжніх. Та й навіщо вони вам? Аби віднести Граберові?

— О П'єре! Не баламутьте мене. Ви жахлива людина. Спокусник.

— Значить, думка встругнути номер Граберу вже приходила до вас?

— Скільки разів! Але це дуже ризиковано. Ювеліри, знаєте, — все одно що масонська ложа. Навіщо мені діаманти, якщо я не можу їх продати? І де гарантія, що, коли я навіть продам, Грабер тут же не дізнається й не кинеться слідом за мною?

— Це не проблема, — заспокоюю її. — На всяку справу знаходиться спосіб. Однак усякій справі і свій час. Насамперед роздобудьте діаманти, а тоді вже думайте про продаж.

— А яким чином ви роздобули ці, фальшиві? — раптом приходить їй у голову.

Питання, якого я давно вже чекаю і на яке відповідаю недбало:

— Це якась зовсім дурна історія… Колись розкажу вам.

— Значить, так ви відповідаєте на мою відвертість?

— Зовсім дурна історія, запевняю вас. Але в ній для мене самого не вистачає двох-трьох елементів. І я не можу розповісти вам, поки не перевірю двох-трьох речей.

— Ви не довіряєте мені, П'єре.

— Для того щоб вам щось довірити, треба його знати. Хіба не досить того, що я показав вам ці камені, нехай і фальшиві. І хоч як це смішно, я знайшов їх у кам'яній вазі в глибині саду.

— Кам'яна ваза? — повторює Розмарі у задумі.

Жінка якийсь час розмірковує, потім обличчя її світлішає:

— Ясно тоді: невідомий Ікс пригрозив Горанофу, що коли той не залишить каменів у визначений час на визначеному місці, — цим місцем, звичайно, мала бути кам'яна ваза, — його чекає смерть. Аби виграти час, старий залишив дублікати. Але Ікс зрозумів, що це дублікати, і здійснив свою погрозу.

— А може, забрав і справжні камені? — докидаю я.

— Не міг він забрати. Якби йому вдалося намацати їх, то навіщо було йти на вбивство? Гораноф не наважився б скаржитись, що у нього вкрали річ, яку він сам колись украв. А крім того, є й інше…

— Що інше? — запитую я, оскільки вона мовчить.

— Те, що всі й далі крутяться навколо: Пенеф, Флора, отой з аукціону. Не будемо вже рахувати Віолетти, яка теж, можливо, не така вже й наївна, як це здається. Якби діаманти зникли, можете бути певні, що цього напливу не стало б. Вони всі в курсі справи. Усі, крім мене…

— Не нийте, — зупиняю її. — А то ви справді змусите мене шукати ті діаманти.

— Я не настільки нахабна, щоб вимагати від вас таких речей. Єдине, чого я насмілююсь просити, — це вашої дружньої допомоги.

— А саме?

— Флора накинула на вас оком, вульгарно кажучи.

— І ви посилаєте мене в обійми Флори.

— Я цього не сказала. І розраховую на ваш добрий смак. Але ви могли б уділити їй трохи уваги, пофліртувати, щоб викликати на розмову. Такі дебелі жінки чутливі до компліментів, тому що рідко їх чують… Тоді можуть і розм'якнути.

— Сподівайтеся.

— В усякому разі ви могли б викликати її на розмову. А інколи одне слово може багато чого розкрити. Я така безпомічна й необізнана, і Грабер думає, що я можу голими руками виконувати функції Другого бюро і Скотленд-Ярду разом узятих…

— ЦРУ і ФБР, — поправляю її. — Користуйтесь більш сучасними висловами.

— Флора і Пенеф напевно щось затівають, а я про це навіть уявлення не маю. Може, вони збираються спровадити кудись Віолетту й обшукати віллу або ще щось у цьому роді.

— Але ж ви вже здружилися з Віолеттою й можете випередити їх.

— Ви так думаєте? Вона справді здається мені безпомічною й наївною, але такі особи, як правило, підозріливі і недовірливі, бо вони розуміють, що можуть стати легкою здобиччю. Ні, з цими безпомічними й наївними треба поводитись обережно…

— Особливо коли йдеться про те, щоб позбавити їх обтяжливого спадку…

— Не спішіть оплакувати її. Вона має довічну ренту і два будинки. Так що не спішіть її оплакувати. Ліпше зжальтеся наді мною.

— А якщо я почну фліртувати з цією розкішною Флорою, це вас не дратуватиме?

— Стисну зуби і намагатимусь зберігати спокій.

— І помилитеся. Навпаки, мусите сердитись. Правда, без надмірностей.

— Це неважко, — запевняє мене жінка. — Мені навіть здається, що я вже відчуваю перший приступ ревнощів. Хоч і вірю у ваш добрий смак.

Якщо ви у пізній час, — у Берні вважається, що після дев'ятої години вже пізно, — обходите перехрестя головної вулиці у пошуках відчиненої кав'ярні, ви не можете не натрапити на «Мокамбо» — нічний заклад у цьому місті, яке славиться відсутністю нічного життя.

Нічого дивуватись, що ми також натрапляємо, причому зовсім свідомо. Після чергової зустрічі у нас, після бриджу. Після того, як Розмарі заявила Ральфу, що нечесно грабувати гроші у трьох інших.

— Я б вам одразу повернув їх, якби не боявся образити вас, — відповідає американець. — Але коли хочете, давайте проп'ємо їх разом…

Моя особиста думка з цього приводу така: якщо неодмінно треба пити, то можна залишитися