Богоміл Райнов - Пан Ніхто

і вдома. Та Розмарі швидким красномовним поглядом зупиняє мене, і я замовкаю. Ми розміщуємось у просторому смарагдово-зеленому «б'юїку» Бентона і їдемо в «Мокамбо».

Спочатку у нас скромний намір — посидіти в затишному барі з відчиненими на вулицю вікнами. Але Розмарі, продовжуючи атакувати, зауважує, що Ральф, як і всякий банкір, тремтить над кожним грошем, отож ми спускаємось на кілька сходинок і опиняємося в самому кабаре.

У кабаре досить вільно, щоб знайти зручний стіл біля дансингу, і досить людно, щоб позбутись почуття незручності від того, нібито ми єдині розпусники в цьому порядному місті. Кельнер у чорному смокінгу церемоніальним жестом відкриває і розливає в бокали шампанське, бо дами, вирішивши якомога відчутніше поскубти американця, бажають тільки шампанського і нічого іншого. Заради істини варто уточнити, що їхні спроби потьмарити настрій американця залишаються марними, бо у Ральфа крива настрою по суті являє собою пряму, він взагалі належить до тих людей, які живуть без ілюзій, але зате й без розчарування.

Оркестр починає якийсь допотопний рок, і я, бажаючи підстроїти Бентону і свій невеличкий номер, запитую, чи не запросив би він Флору потанцювати, однак номер відскакує рикошетом від грудей Ральфа до мене, бо замість нього озивається Флора:

— Не тривожте його сну, хлопчику мій. Краще самі запросіть. Виходу немає: я встаю і направляюся з дамою до пустого дансингу, де ми одразу перетворюємося в об'єкт загальної уваги. Я б сказав, поштивої уваги, бо публіка, очевидно, вважає, що це початок програми. Не знаю, чи я вже згадував про це, але могутня Флорина якихось п'ять-шість сантиметрів вища від мене. П'ять-шість сантиметрів, звичайно, не бозна-яка різниця; за легендою, різниця між Давидом і Голіафом була значно більша. Та коли до невідповідності у зрості додати ще невідповідність в об'ємі, а також своєрідний стиль, у якому ця пишна дама трясе своїм велетенським бюстом і викручує не менш імпозантними тазовими частинами, думаю, стане ясно, чому публіка сприймає наш танець як невеличкий вступний номер з комічним відтінком.

Однак комічні номери, як відомо, рідко викликають комічний ефект, тому що глядачі вважають їх занадто штучними. Отож присутні незабаром перестають звертати на нас увагу, запаморочливий рок нарешті закінчується, і я вже з полегшенням готуюся повернутися у спокійну обстановку за столом, але той ідіот, диригент, несподівано починає нову, ще допотопнішу мелодію — якесь аргентінське танго; Флора бере мою руку, мовчазно запрошуючи обняти її за талію, потім притискається до мене і, ведучи по дансингу, шепоче:

— Обніміть мене міцніше, хлопчику мій. Я не зламаюсь.

Я виконую побажання і навіть прикладаюся зручніше до її бюста — заколисуючої й досить широкої подушки, а Флора при кожному кроці визивно притискається до мене масивними стегнами, і я віддаюсь на волю гойдаючим хвилям плоті, цьому океанові плоті, аж поки знову не вловлюю м'який спокійний голос:

— Здається, ви трохи захопилися. Не боїтеся, що Розмарі цієї ночі може добряче нам'яти вам вуха?

— Така небезпека завжди існує. Та що робити, коли неможливо приховувати своїх симпатій, — відповідаю я, виринаючи із забуття.

— Симпатій? — вона зводить свої брови фатальної жінки. — Стільки місяців треба було чекати, щоб почути з ваших уст ці слова.

— А ви не завважили, Флоро, що найсильніші почуття звичайно найповільніше розгораються?

— Не примічала такої деталі, — зізналася вона. — Мабуть, тому, що взагалі не переживала сильних почуттів.

— Не переконуйте мене, що ви безчуттєва, — заперечую я, ще міцніше притискаючи до себе високий імпозантний бюст.

— Розмарі обов'язково намне вам вуха, — попереджає Флора, але не опирається. — Що ж до вашого натяку, то мушу зізнатися, що я дійсно не позбавлена пристрастей. Правда, не тих, великих, а інших — маленьких, приємних і безпечних.

— Не думав, що така могутня жінка може бути боязкою…

— Це не страх, мій маленький П'єре, — муркоче мені на вухо самка. — Це схильність до життєвого комфорту. Бурхливі пристрасті завжди пов'язані з незручностями і хаосом. А мені більше до душі затишок і порядок.

Вона зі спокійною впевненістю гіпнотизера втуплює в мої очі свій лазуровий погляд і додає:

— Я нудна жінка, мій хлопчику. В мені немає нічого від примх і фантазій вашої чарівної легковажної Розмарі.

Ця відверта декларація ламає весь мій проект блискавичної чуттєвої атаки, і я протягом кількох солодких тактів вагаюсь у виборі іншого плану, але тут Флора мимоволі сама виручає мене:

— Ви також не належите до людей спопеляючих емоцій, і якщо ви задумали переконати мене у протилежному, то мушу наперед запевнити вас, що я не повірю. Ви людина урівноважена, з холодним розумом, мій хлопчику, і даремно пробуєте перевтілюватись.

— Нічого не вдієш, — зітхаю я. — Мусимо не відставати від моди.

— Не бачу необхідності в цьому, — заперечує Флора. — Якби я особисто була вимушена жити за модою, я насамперед залилася б чимось запальним, а потім чиркнула б сірника. Але повірте, що таке ніколи не спадало мені на думку. Нехай карлики пристосовуються до моди карликів. Такі люди, як ми з вами, не мусять цього робити.

Тут аргентинське танго нарешті обривається, і я, трохи сп'янілий від усвідомлення того, що могутня дама поставила мене нарівні з собою, не надавши жодного значення різниці у п'ять сантиметрів, урочисто веду її назад до стола.

— Ви були чудові, — поздоровляє нас Розмарі, — особливо в року. Ці швидкі танці, дорога, могли б досить благотворно позначитись на вашому здоров'ї.

— У мене немає ні грама жиру, моя мила, — повідомляє їй Флора, царствено всідаючись у крісло. — Я тішусь чудовим здоров'ям. А ви, по-моєму, останнім часом трохи зблідли. І якщо зайшла мова про здоров'я, хотілося б нагадати вам, що прогулянки справді дуже корисні. Тільки не нічні…

— Бачу, пан Пенеф ніколи не запізнюється з інформацією. Однак, дбаючи про швидкість, він забуває про точність. Бо тієї ночі я мусила прогулятися до хворого батька, моя дорога.

Вони продовжують бесідувати у цьому дружньому тоні, а ми з Ральфом, аби відновити мир, акуратно наповнюємо їхні бокали; кельнер ставить у відерце з льодом уже третю пляшку, але дружня бесіда не припиняється, і врешті-решт Бентон змушений запросити Розмарі на танець, щоб хоч на деякий час розвести суперниць, які зчепилися у мертвій хватці.

— Якщо вона і вдома у вас розмовляє так, то ваш стоїцизм справді вартий захоплення, — бурмоче Флора, коли ми залишаємось удвох за столом.

— Вона просто трохи знервована, — недбало відповідаю я. — Ця раптова хвороба батька…

— Хвороба батька? — перебиває мене дама. — А чому не папи римського?

— … Або, можливо, хронічне недоїдання..

— Не думаю, що вона недоїдає, — знову перебиває мене